Станіслав Лем - Повернення з зірок

але, можливо, це не влаштовувало Олафа. На всякий випадок я йому напишу. Я маю його адресу.

Робота. Клопотання про роботу? Пілотом? І що ж? Курсувати по трасі Марс — Земля — Марс? На цьому я знався, але…

Несподівано я пригадав, що в мене мусять бути якісь гроші. Щоправда, тепер вони називаються інакше, та мені байдуже, оскільки за них, як і колись, можна все придбати. Я попросив з’єднати мене з містом. У трубці почувся далекий спів. Телефон без номерів, без диску. Може, слід було просто назвати банк? У мене він записаний, але все те лишилося в одязі. Я заглянув до душової. Усе лежало вже в шафці, ніби щойно випране. В кишенях — різні мої дрібні речі, серед них блокнот з потрібним записом.

Банк не був банком: він називався Омнілокс. Я сказав цю назву і одразу ж, ніби на мої слова вже чекали, озвався густий бас:

— Омнілокс слухає.

— Мене звуть Брег, — сказав я. — Халь Брег. Здається, на моє ім’я у вас відкрито рахунок… Я хотів би знати, скільки там є?

Щось клацнуло, й інший, тонший голос промовив:

— Халь Брег?

— Так.

— Хто відкрив рахунок?

— Космофлот. Космічний флот на клопотання Планетологічного інституту і Космічної комісії ООН, але це було сто двадцять сім років тому…

— У вас є якийсь документ?

— Ні, тільки посвідка з Адапту на Місяці від директора Освама…

— Усе гаразд. На вашому рахунку двадцять шість тисяч чотириста сім ітів.

— Ітів?

— Так. Чи є у вас ще якісь побажання?

— Я хотів би одержати трохи гро… тобто ітів.

— У якому вигляді? Може, ви бажаєте кальстер?

— Що це таке? Чекова книжка?

— Ні. Ви зможете одразу ж платити готівкою.

— Так? Гаразд.

— На яку суму відкрити вам кальстер?

— А хіба ж я знаю… П’ять тисяч…

— П’ять тисяч. Гаразд. Прислати вам до готелю?

— Так. Хвилиночку, я забув, як називається цей готель.

— Це не той, з якого ви дзвоните?

— Той.

— «Алькарон». Зараз пришлемо. Дозвольте одне запитання: ваша права рука не зазнала яких-небудь змін?

— Ні… А що?

— Нічого. Бо коли б це сталося, ми повинні були б змінити кальстер. Зараз ви його одержите.

— Дякую, — сказав я, кладучи трубку. Двадцять шість тисяч… Скільки це? Я поняття не мав. Щось замугикало. Радіо? Ні, це був телефон. Я зняв трубку.

— Брег?

— Так, — відповів я. Серце моє тьохнуло, але тільки раз. Я впізнав її голос. — Звідки ти довідалася, де я? — запитав я, бо вона раптом замовкла.

— 3 Інфору. Брег… Халь… слухай, я хотіла тобі пояснити…

— Не треба нічого пояснювати, Наїс.

— Ти гніваєшся? Але ж зрозумій.

— Я не гніваюсь.

— Халь, справді? Прийди до мене обов’язково сьогодні. Прийдеш?

— Ні, Наїс. Скажи, будь ласка, скільки це — двадцять з чимось тисяч ітів?

— Як то — скільки? Халь… ти повинен прийти.

— Ну… скільки на них можна жити?

— Скільки схочеш, адже життя нічого не коштує. Але облишимо це. Халь, коли б ти схотів…

— Зачекай. Скільки ітів ти витрачаєш на місяць?

— Різно буває. Іноді двадцять, іноді п’ять або й нічого.

— Ага. Дякую.

— Халь! Послухай-но!

— Слухаю.

— Не треба забувати того…

— Нема чого забувати, — відповів я, — бо нічого не було. Дякую тобі за все, Наїс.

Я поклав трубку. Життя нічого не коштує? Це мене зараз найбільше цікавило. Чи це означає, що є ще якісь речі, якісь послуги — задарма?

Знову телефон.

— Брег слухає.

— Говорять з відділу обслуговування. На ваше ім’я Омнілокс прислав кальстер. Посилаю його нагору.

— Дякую. Алло!

— Слухаю.

— Чи за номер треба платити?

— Ні.

— Нічого?

— Нічого.

— А чи… в готелі є ресторан?

— Так, є чотири. А може, ви бажаєте поснідати в номері?

— Добре, а чи… за їжу треба платити?

— Ні. Кальстер уже у вас. Сніданок зараз буде.

Робот відключився, і я не встиг його запитати, де маю шукати той кальстер. Я навіть не уявляв, як він виглядає. Підвівшись з-за письмового столу, який одразу ж склався і зник, я побачив щось на зразок пюпітра, що виростав поряд з дверима просто зі стіни: на ньому лежав загорнутий у прозорий пластик плоский предмет, схожий на невеличкий портсигар. З одного боку на ньому були віконечка через які виднілися цифри 1100, 1000. Внизу я помітив дві малесенькі кнопки: одиниця і нуль. Я здивовано розглядав цю річ, аж поки не зрозумів, що сума 5000 зашифрована двійковою системою. Я натиснув на одиницю, і на долоню мені випав маленький пластиковий трикутник з відбитою на ньому цифрою «1». Іак, значить, це була своєрідна машинка для карбування грошей до суми, позначеної у віконцях. Число вгорі зменшилося на одиницю.

Я одягся і зібрався вже вийти, коли згадав про Адапт. Подзвонив туди й розповів, що не міг знайти їхньої людини в Терміналі.

— Ми вже непокоїлися, — відповів жіночий голос, — але вранці довідалися, що ви зупинилися в «Алькароні»…

Вони знали, де я. Чому ж не розшукали мене на вокзалі? Хіба що навмисне: я мусив блукати, щоб зрозуміти, яким недоречним був мій «бунт» на Місяці.

— У вас чудово організована інформація, — люб’язно відповів я, — Поки що я оглядатиму місто. Завітаю до вас пізніше.

Я вийшов з номера; срібні рухомі коридори пливли разом із стінами — це було для мене новиною. Я поїхав ескалатором униз, минаючи один за одним поверхи, на кожному з яких були бари — один з них зелений, ніби занурений у воду; кожен ярус мав свій домінуючий колір — срібло, золото, що мене стомлювало дедалі більше. Це після одного лише дня! Цікаво, що їм це подобається. Дивні смаки. Але я згадав і нічний вигляд Термінали.

«Треба б трохи екіпіруватися», — подумав я і вийшов на вулицю. День був похмурий, але хмари — білі; вони пливли високо, крізь них часом проглядало сонце. Лише тепер з бульвару, серединою якого тягнувся подвійний ряд велетенських пальм з рожевим, мов язики, листям, я побачив панораму міста. Будинки стояли окремими островами, зрідка здіймався в небо хмарочос, як застиглий неймовірно високий струмінь. Напевно, висота цих споруд вимірювалася кілометрами. Я знав (хтось казав мені про це ще на Місяці), що тепер їх уже не будують: висотна гарячка припинилася відразу ж після спорудження перших таких будинків. Ці конструкції