Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

становище, почав ризиковану контратаку й оголосив школу в стані облоги. Заборонив прогулянки й відпустки, доки не припиниться бешкетування. Та ба, це тільки підлило масла в огонь. Надходили сутінки, і штаб надумав випробувати останній засіб. Засіб був одчайдушний. Штаб кинув лозунг: «Бий халдеїв».

Мов стадо диких тварин, рвонула вся школа. Відразу скрізь погасла електрика і почалася дика розправа. По залу, ревучи, металися в темряві гурти шкідців. Захоплені зненацька, халдеї опинилися в оточенні.

Їх одразу ж зім'яли. Підставляли ніжки. Шпурляли в голову книжки й чорнильниці, били кулаками і шарпали на всі боки.

Намагання запалити світло були марні. Хтось викрутив пробки, і орда осатанілих шпаргонців носилася по школі, трощила все і всіх. Стогнала в темряві на кухні куховарка. Гриміли казани. Це найповзятливіші й найпрактичніші хлопці вирішили скористатися з метушні і грабували рештки обіду та вечері.

Вихователі не витримали і відступили в канцелярію. І тут, оцінивши всю небезпеку становища і зрозумівши, хто був заводієм, Вікмиксор негайно пішов у клас старших і влаштував екстрені збори.

Щоб перемогти, треба було змінити тактику, і він її змінив.

Коли всі хлопці сіли й трохи вгамувалися, Вікмиксор лагідно почав:

— Хлопці, скажіть відверто, чого ви буяните?

— А навіщо Пал Ванича вигнали? — почулася відповідь.

— Хлопці! Але ви зрозумійте, що Павло Іванович не може бути вихователем.

— Чому це не може?

— Та хоча б тому, що він молодий. Ну скажіть самі, хіба ви не хочете вчитися?

— Так він же нас теж учить! — загули нестройні голоси, але Вікмиксор підняв руку, дочекався, коли настала тиша, і спитав:

— Чого ж він вас навчає? Ну що ви з ним пройшли за місяць?

Хлопці зніяковіли.

— Та ми різне проходили… Всього не запам'ятаєш!

А Мамочка під загальний сміх додав:

— Він здорово пісні співав. Про сосиски!

Настрій помітно змінився, і Вікмиксор скористався з цього.

— Хлопці, — сказав він сумно, — як вам не соромно… Ви, старшокласники, все-таки розумні, розвинуті хлопчики, і рантом полюбили людину за якісь «сосиски»…

Клас нерішуче захихикав.

— Адже Павло Іванович не педагог, він цирковий клоун, тільки тим і цікавий, що він клоун!

— Правда! — пролунав вигук. — Клоун! Як у Чінізеллі.

— Ну так ось, — вів далі Вікмиксор. — Клоуна вам і в цирку покажуть, а літератури ви не знатимете.

Клас мовчав. Сиділи, підперши голови руками, дивилися на Вікмиксора, який розгулював по кімнаті, і мовчали.

— Отже, — голосно сказав Вікмиксор, — вибирайте: або Пал Ванич, або література. Якщо ви не перестанете бешкетувати, Пал Ванич, може, й залишиться, але літературу ми змушені будемо викреслити з програми школи.

Він торкнувся болючого місця. Шкідці все-таки хотіли вчитися.

— Хлопці! — крикнув Японець. — Ша! Як по-вашому?

— Ша! — повторив весь клас. І всі зашуміли. Відразу стало легко й весело, ніби за вікном вщухла буря.

Бешкетування припинилося. Павла Івановича вигнали з школи, і штаб повстанців розпустив сам себе.

А ввечері після чаю Японець сказав товаришам:

— Буянили ми здорово, але, правду кажучи, не через Пал Ванича, як ви думаєте?

— Це правда, — сказав Циган. — Буянили ми просто так — аби буянити… А Пал Ванич — добра сволота.

— Факт, — підтакнув Янкель. — Бити таких треба, як Пал Ванич…

— Бий його! — збуджено закричав Горобець, але він спізнився. Пал Ванича вже не було в школі. Він пішов, лишивши після себе сумбурний спогад.

♦

Іншу тактику виробив такий собі Сірник, прозваний так за те, що був страшенно худий. Це була нещасна людина. Бойовий офіцер, учасник двох воєн, контужений на фронті, він навіки лишився напівглухою, озлобленою і похмурою людиною.

У школу Сірник прийшов як викладач гімнастики і зразу став на сторону начальства, до найменшої дрібниці виконуючи накази Вікмиксора і постанови педради.

Він нещадно карав, записував у журнал довжелезні зауваження, позбавляв відпусток.

Добрий педагог — звичайно добрий дипломат. Він розраховує і обмірковує, коли можна записати чи покарати, а коли й не треба.

Сірник же мало задумувався і сипав покараннями направо й наліво, намагаючись тільки не дуже відступати від правил.

Він походжав на своїх довгих худих ногах по Шкіді, похмуро озираючись на всі боки, й незлобиво скрипів:

— Стань до груби.

— В ізолятор.

— Без обіду.

— Без прогулянки.

— Без відпустки.

Його зненавиділи. Почалася війна, яка закінчилася перемогою шкідців.

Шкільна рада визнала роботу Сірника непедагогічною, і Сірник пішов із школи.

Так само закінчив і Песиміст — напівголодний студент, який не мав ні педагогічної практики, ні педагогічного таланту і не зміг працювати серед шкідців.

Багато їх перебачила Шкіда.

Майже шістдесят халдеїв змінилося в школі тільки за два роки.

Вони приходили і йшли геть. Повільно, мов золото в піску, відсіювались і лишалися справжні, талановиті, віддані справі працівники. З шістдесятьох чоловік тільки десяток зумів, не пристосовуючись, не підробляючись під «свого хлопця», знайти шлях до сердець зіпсованих шкетів, і цей десяток на своїх плечах виніс на берег важкий шкідський човен, оснастив його й послав у далеке плавання — в широке житейське море.

♦

Ольга Панасівна — м'яка, тиха й добра, може, навіть занадто добра. Коли вона відрекомендувалася завідуючому як викладачка анатомії, той недовірливо й недружелюбно подивився на неї і подумав, що навряд чи впорається вона з його буйними вихованцями. Але час показав інше. Те, що іншим педагогам вдавалося зробити за допомогою погроз і покарань, у неї виходило легко, без найменшого натиску й напруження.

Тендітна й зовні хвороблива, вона, проте, мала великий запас спокою: ніколи не кричала, нікому не погрожувала, і все-таки за місяць усі класи полюбили її, і всюди заняття з її дисципліни пішли добре.

Навіть найлінивіші робили успіхи.

Мамочка, Янкель і Горобець — присяжні ледарі — раптом зацікавилися людським скелетом і ретельно малювали гомілкові та тім'яні кістки в своїх зошитах.

Ольга Панасівна зуміла прищепити учням любов до навчання і зробила б багато, коли б не тяжка хвороба, яка примусила її покинути на деякий час Шкіду.

♦

Громадянська війна закінчилася. Настало мирне життя. У місті один за одним відкривалися нові клуби й будинки освіти.

Задумалися над цим і в дитячому будинку. Вільного часу хлопці мали досить, треба було використати його до пуття.

І ось прийшла Міра Борисівна, гладка, життєрадісна єврейка. Вона прийшла похмурого осіннього вечора, коли в класі панувала нудьга, і зразу розворушила хлопців.

— Ну, хлопці, я до вас. Тепер працюватимемо разом.

— Ласкаво просимо, — похмуро привітав її появу Мамочка. — Тільки щодо роботи ви перестаньте. Не загинайте. Все одно цей номер не пройде.

— Чого ж це? — щиро здивувалася вихователька. — Хіба погано розробити п'єску, поставити