Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

дві частини — поглядом. Точніше, це він мені так пояснив. А може, сам Оберон його й розколов? Щоб я повірила в себе?

Якось дивно — хіба може король брехати? Навіть думка ця обурює. І навіщо йому це?

Гарольд відставив миску вбік. Він був жалюгідний, червоний, розпатланий і здавався молодшим за свій вік. Це від образи. І дарма: на скривджених, кажуть, воду возять.

А якщо в мені немає магічних здібностей, що воно буде? На площі голову не відрубають — Оберон обіцяв. А от відправити в обоз до кухарів — чистити картоплю, мити посуд — запросто.

І це не так уже погано, до речі. Вдома я тільки те й роблю, що чищу картоплю та мию посуд.

Усі наші розмови з мамою з цього починаються: «Ліно, ти почистила? Прибрала?»

Та все ж таки образливо. Ніяково перед принцом. Одне діло — маг дороги, зовсім інше — якась дівчинка на побігеньках.

— Скажіть, майстре, — почала я дуже ввічливо й навіть улесливо.

— Ну що?

Я продовжувала, віддано зазираючи йому в очі:

— А якщо на день проводити по три перші уроки, на тиждень це скільки вийде? Тричі по сім — двадцять один перший урок. А на місяць?

Він спалахнув ще більше.

— Заткнися.

— Можна подумати, майстре, ви не вмієте рахувати. Я ж знаю, що вмієте. Це скромність у вас прокинулась. А якщо постаратися, то запросто можете двадцять один помножити на чотири…

Він завівся. Обличчя вкрилося плямами. Кулаки стислися і безсило опустилися. Як казала наша завучка: «Якщо тебе образили словесно, то й відповідай словесно!»

— …Двадцять на чотири — вісімдесят плюс чотири, — продовжувала я дуже серйозно, ніби роздумуючи, — та плюс ще дев’ять — це той «хвостик», три дні… От і виходить у місяць дев’яносто три перші уроки. Непогано для поча…

Ноги мої задриґали в повітрі. Гарольд підняв мене за комір — комір уп’явся в шию.

— Ідіот! Пусти!

У нього було доросле, дуже сердите обличчя. А очі — ті взагалі старечі, божевільні. Він ненавидів мене у цей момент сильніше, ніж завучка. Можливо, навіть сильніше, ніж той ненормальний жебрак у таверні «Чотири собаки». Йому хотілося гепнути мене головою об землю й бити, бити, поки я не помру.

За те, що я зганьбила його перед Обероном. За те, що я нездара, дурепа, бевзь, і він нічому не зможе мене навчити ніколи-ніколи. А Оберон велів мене навчити. А Гарольд не може, бо я йолоп йолопом. А Оберон велів. А Гарольд не може, бо я дурна як довбня, як сало без хліба. А Оберон велів! І це замкнуте коло, із нього нема виходу…

Я злякалася, адже він маг, хоча й молодший. І я не знаю точно, чи вміє він убивати поглядом. Якщо вміє — мені точно кінець.

І, ні про що не думаючи, а тільки бажаючи врятуватися, я провела рукою перед його обличчям і прошепотіла:

— Зло не має влади…

Так, ніби я стерла пил зі скла. Насправді, звичайно, ніякого скла між нами не було, проте обличчя Гарольда раптом змінилося, проясніло. Він перестав буравити мене очима й закліпав, як від яскравого світла. І майже відразу випустив.

Я швиденько відповзла вбік. Озирнулася: чи хтось бачив? Чи прийдуть у разі чого на допомогу?

Гарольд стояв і дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився…

— У тебе є магічні здібності, — сказав одними губами.

Обернувся й кудись поплентався.

* * *

Годині о п’ятій вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма в голові колони зіграла сигнал, якого я раніше не чула. Виявляється, він означав, що насувалася буря.

Почалася метушня.

Посеред чистого поля встановили по колу вози й карети. У центрі зібрали людей і коней, спорудили навіси. Я бачила, як Оберон на своєму крокодилоконі об’їжджає табір, і набалдашник його білої патериці був спрямований то в землю, то в низько нависле небо, що швидко темніло.

Повз нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені:

— Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з високостями будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній.

Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.

Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, такі страшні в них закручувалися смерчі, що лячно було дивитися.

— Якщо ти збираєшся у велике шатро, — сказав Гарольд, — то краще зараз. А то потім змиє.

— А якщо не піду?

Гарольд помовчав.

— Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам вечеряти дасть.

Він усе ще дивився вбік. З обіду — з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі.

— Ну, полізли, — сказала я невпевнено.

На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так втомилася за цей день, що просто влягтися на м’якому сіні здавалося королівським, нечуваним задоволенням.

Яскраві блискавки краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно.

— Гарольде… А що Оберо… його величність робив? Навіщо це коло?

— Захист табору. Дощик промочить, проте ані блискавка, ані смерч, ані смирк не проб’ються.

— А що таке смирк?

— Ти не знаєш, що це таке?

Він не знущався. Він дійсно здивувався, як можна не знати таких простих речей.

— У нас їх нема, — сказала я обережно. Насправді я не була впевнена. Адже я не все на світі знаю. Можливо, у нас десь і є смирки.

— Ну… це така тварюка, зароджується в грозовому фронті… Ти знаєш, що таке грозовий фронт?

— З географії вчили.

— Ну… ось. Насправді смирк — це як величезна тонка рука, на ній сто чи й більше пальців, усі вони переплутані. Падає з блискавкою й хапає людину в жменю.

— І що? — запитала я напружено.

— І все. Уяви, що ти на сильному вітрі тримаєш попіл у жмені… Його відносить. Так само і з людиною.

Знову зблиснуло.

— Овва, — сказала я приголомшено.

— Та не бійся… Тут їх мало. Вважай, майже нема. А от коли ми перетнемо кордон…

Ми помовчали. Полив дощ. Віз поскрипував, зверху сипався пісок — там хтось сидів під навісом, неголосно переговорювався. Потім жіночий голос гучніше промовив:

— Гарольде! Ви з Ліною кашу будете, що з обіду залишилася?

— І вино, — похмуро сказав Гарольд. — Гаряче.

— А я не п’ю вина, — пробурмотіла я тихенько.

— Ну, ковтнеш один раз. Щоб зігрітися.

— А мені не холодно…

Я сказала це й відразу ж почала тремтіти.

— Я зараз підігрію, — сказав Гарольд.

Він витягнув ніж, проколупав у землі дірку, ввіткнув туди ніж догори лезом. Лезо спершу засвітилося