Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

показуючи густе, майже біле волосся. Своїм прямим, безстрашним і безликим поглядом він втупився Коні прямо в очі, так ніби хотів побачити, що вона таке. Він примусив її зніяковіти. Вона сором'язливо кивнула йому, а він переклав капелюха в ліву руку й ледь уклонився їй, як джентльмен, та не сказав зовсім нічого. Якусь мить він стояв непорушно з капелюхом у руці.

— Але ви вже деякий час тут працюєте, правда? — звернулася до нього Коні.

— Вісім місяців, пані… ваша світлість! — він спокійно виправився.

— І вам подобається тут?

Вона подивилася йому в очі. Його очі трошки звузилися, іронічно, майже зухвало.

— Звичайно, дякую, ваша світлість! Я тут виріс… — Він знову ледь уклонився, повернувся, вдягнув капелюха й ступив крок, щоб узятися за крісло. Останні слова він вимовив по-місцевому тягуче… мабуть, теж заради глуму, тому що раніше в його мові не було й сліду місцевої говірки. Він міг навіть зійти за джентльмена. В кожному разі, він був цікавий, жвавий, своєрідний чоловік, самотній, однак упевнений у собі.

Кліфорд завів маленький моторчик, чоловік обережно повернув крісло й направив його в бік схилу, який полого спускався до темної гущавини ліщинника.

— Достатньо, сер Кліфорд? — запитав чоловік.

— Ні, краще пішли з нами, а то крісло може загрузнути. Моторчик тут надто слабкий, щоб підніматися вгору.

Чоловік озирнувся, шукаючи собаку, — дбайливий погляд. Спанієль глянув на господаря й помахав хвостом. На мить у очах чоловіка з’явилася напівусмішка, яка хоч і м'яко, але глузувала й дражнила Коні, потім враз зникла й на обличчі не залишилося жодного виразу. Вони йшли униз досить швидко, цей чоловік тримав рукою спинку крісла й спрямовував його. Він скидався більше на вільного солдата, ніж на слугу. І щось у ньому нагадувало Томі Дюкса.

Коли вони підійшли до хащів ліщини, Коні раптом побігла вперед і відкрила хвірточку до парку. Вона притримала її, в той час як обидва чоловіки, проходячи, глянули на неї. Кліфорд — критично, інший чоловік — з допитливим і холодним здивуванням, роздивляючись її безликим поглядом. І в його голубих безликих очах вона помітила відтінок страждання і відстороненості, але, крім того, й деяке тепло. Але чому він такий чужий, далекий?

Зразу за хвірткою Кліфорд зупинив крісло, і чоловік рвучко, ввічливо повернувся її закрити.

— Чого ти побігла відкривати? — запитав Кліфорд своїм спокійним, тихим голосом, в якому чулося незадоволення. — Це міг зробити Мелорз.

— Я думала, що ви підете прямо вперед, — сказала Коні.

— І залишимо тебе бігти позаду? — запитав Кліфорд.

— О, часом мені подобається побігати!

Мелорз знову взявся за крісло, так ніби нічого не помітив, але Коні відчувала, що він усе зауважив. Виштовхуючи крісло на досить стрімкий парковий схил, він мало не засапався. Мабуть, і справді був досить кволий. Ззовні повний сил, але дещо кволий і пригаслий. Вона відчувала це своїм жіночим чуттям.

Крісло зупинилося на початку рожевої стежки. Кліфорд озирнувся на Коні.

— Не втомилася? — запитав він.

— О, ні! — сказала вона.

Коні відстала, хай крісло їде собі вперед. День зовсім посірів — маленьке голубе небо, яке низько нависло над круглими обідками імли, знову затягло, віко замкнулося, стояла вогка холоднеча. Збиралося на сніг. Все сіре, все сіре! Такий зношений світ.

Та вона втомилася. В ній з'явилася дивна тужлива втома, невдоволеність. Кліфорд нічого не помітив — про такі речі він навіть не мав уявлення. А от незнайомець помітив. Коні здавалося, що все в її світі і в її житті зносилося, а її невдоволеність здавалася старшою за ці пагорби.

Вони підійшли до будинку, обійшли його з тильного боку, де не було сходів. Кліфорду вдалося пересісти у низьке домашнє крісло на колесах — він мав дуже міцні й спритні руки. Затим Коні перенесла туди його мертві ноги.

Наглядач стояв струнко, чекаючи, коли його відпустять, й уважно спостерігав за всім, нічого не пропускаючи. Він сполотнів, якось навіть злякався, побачивши, як Коні взяла в свої руки Кліфордові неживі ноги й переклала їх в інше крісло, а він сам у цей час крутнувся всім тілом. Наглядач дивився злякано.

— Ну, дякую за допомогу, Мелорзе, — сказав Кліфорд недбало й покотив себе по коридору до кімнат прислуги.

— Ще якісь розпорядження, сер? — почувся нейтральний голос, ніби уві сні.

— Ні. На все добре!

— На все добре, сер.

— На все добре! Як мило з вашого боку, що викотили крісло нагору. Сподіваюся, вам не було важко, — сказала Коні, провівши наглядача за двері.

На мить він підвів на неї погляд, немов прокинувся. Його бентежила її присутність.

— О, ні, не важко! — швидко відповів він.

І знову в його голосі почулася тягуча місцева вимова.

— На все добре, ваша світлість!

— Хто твій лісник? — запитала Коні за ланчем.

— Мелорз! Ти ж його бачила, — сказав Кліфорд.

— Так, але звідки він узявся?

— Нізвідки! Просто тевершелський хлопець… мабуть, син шахтаря.

— І сам він теж був шахтарем?

— Здається, він був ковалем у шурфі. Але до війни два роки служив у нас наглядачем, аж доки пішов в армію. Мій батько завжди був про нього високої думки, тому, коли він повернувся й прийшов у копальню найматися на коваля, я просто забрав його сюди назад лісником. Я дуже зрадів, що зміг його запопасти… в цих краях майже неможливо знайти доброго сторожа до дичини… та ще й такого, щоб знав місцевих.

— І він одружений?

— Був. Та його жінка… плуталася з різними мужчинами, нарешті знайшла собі шахтаря в Стекс Ґейті, і, здається, досі там живе.

— Отже, він живе сам.

— Майже! У селі в нього є матір… і, здається, дитина. — Кліфорд глянув на Коні своїми блідо-голубими, ледь випуклими очима, з яких сочилась відсутність. На вигляд він здавався уважним, та в глибині нагадував місцеве мідлендське повітря — туманне, задимлене, імлисте. Здавалося, цей туман шириться. І коли він якось по-своєму особливо втуплювався в Коні поглядом, коли давав їй свою особливу точну відповідь, вона відчувала, як усі глибини його мозку заповнює цей туман, заповнює ніщо. І це лякало її. Від цього він здавався безликим аж до ідіотизму.

І вона невиразно збагнула один з великих законів людської душі — чутлива душа зазнає тяжкої травми, яка, однак, не вбиває тіла, душа, здається нам, виживає тільки в тому разі, якщо виживає тіло. Та це тільки здається. Насправді це спрацьовує набута звичка. Повільно, повільно рана душі нагадує про себе, жахливий біль її йде вглиб, доки поглинає весь дух. І коли здається, що ми вже видужали й забули,