Ірен Віталіївна Роздобудько - Якби
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«1 червня 1980 — кількість загиблих в Північній Ірландії за період з 1969 року перевищила дві тисячі чоловік…»
«3 червня 1980 — внаслідок помилки американського комп’ютера, що повідомив про радянську ядерну атаку, в США оголошена ядерна тривога…»
«9 червня 1980 — у промові, виголошеній в Лондоні, Рой Дженкінс висунув ідею заснування у Великій Британії нової радикальної центристської партії…»
Яке мені діло до цього всього — нині? І яке могло бути — тоді?
Пробігла очима далі.
«11 червня 1980 — полковник Каддафі призупинив «ліквідацію» лівійських емігрантів…»
Ги-ги! Дуже вчасна згадка про того Каддафі! Якби (якби!) тоді він знав, як повстане проти нього його відданий народ… Так, що далі?
«12 червня 1980 — помер прем’єр-міністр Японії Масайош Охіра…»
А тринадцятого зовсім нічого не зафіксовано. Загибель одного маленького хлопчика і хвороба однієї маленької дівчинки в одному крихітному дворі радянських «хрущоб» були мільйонним спалахом локальних і нікому не цікавих дрібних катаклізмів «місцевого масштабу».
Остання важлива подія того місяця і року була датована 26 червня і стосувалася Франції: тодішній президент Жіскар д’Естен цього числа повідомив, що його країна має все необхідне для створення нейтронної бомби…
Нижче йшов перелік подій липня.
«19 липня 1980 — в Москві відкрилися Олімпійські ігри, які бойкотували 45 держав світу…»
Про бойкотування ми нічого не чули. Принаймні ті, хто тоді мешкав у нашому дворі. Захопившись, я відкрила нове посилання, датоване нинішнім роком, і знайшла пояснення:
«Керівництво СРСР розглядало ці ігри як найважливішу ідеологічну акцію. Москву треба було показати всьому світові як головну вітрину соціалізму. Ідея олімпійського бойкотування належала Великій Британії, Канаді та США у зв’язку із протестом проти вторгнення радянських військ до Афганістану та переслідуванням радянських дисидентів…»
Так, про бойкот чи «вторгнення» ні в нашій родині, ні у дворі і гадки не було. Важливішим було те, що відбувається поруч.
Я подумала, що якби дійсно опинилася в тому році, то все одно нічого не могла б зробити в глобальному сенсі. Скажімо, зарадити смерті сина тітоньки Ніни чи попередити про Чорнобильську трагедію. Чи ще щось подібне. Хто б мені повірив? А от запобігти смерті Ярика — могла б!
Уникнути своєї хвороби — також.
Змогла б розповісти матері про її підступну подругу, тітоньку Зою, якої, до речі, ніколи не любила. Може, у мене дійсно, як сказала стара, є шанс?
А якщо він є — треба діяти.
Я почала хутко збиратися.
І розгубилася: з чим і в чому мені збиратися до ТОГО двору?
Звичайне жіноче запитання здавалося не таким вже й простим.
Звісно, джинси і шифоновий топ, який дівчинка сприйняла за комбінацію, — відпадають. Але це не головне.
Що взяти з собою?
Гроші? Ги-ги. Я навіть не пам’ятаю, як вони виглядали! Можна взяти долари. Але хто їх обміняє? І, здається, тридцять років тому долари мали інший вигляд. Хіба що потрапиш у відділок міліції за валютні махінації. Але якщо я там затримаюсь на кілька днів (принаймні до 13-го — точно!), на що житиму?
Я заметушилась, бігала по кімнатах, розкриваючи шухляди і шафи.
Можна продати якісь речі — здається, тоді все купувалося «з-під поли», недарма ж дівчинка казала про спекулянтів.
Я витягнула з шафи пару майже новеньких джинсів, загорнула їх в пакет, поклала на дно сумки. Що ще? Покрутила в руках крихітний плеєр у вигляді срібного човника, подарунок Мирося. Не впевнена, що тоді вони існували навіть за кордоном. Навіть наш звичайний магнітофон, якому вже років десять, може викликати підозру. Відпадає.
Що далі я думала, то більше розуміла — йти доведеться «голою і босою». Як при народженні.
Надія була на те, що я зможу повернутися, як минулого разу. Отже, треба спочатку піти в розвідку, а далі буде видно. Про можливість не повернутися думати не хотілося…
Хоча на всяк випадок треба написати записку Миросю. Навряд чи я зможу зателефонувати звідти з мобільного. Я взяла аркуш і ручку. Що писати? Що пішла в… 1980 рік? Я зареготала, наче справді збожеволіла.
Написала так: «Миросю! Хочу нарешті з’їздити на консультацію до лікаря, якого порекомендував Олежик. Не хвилюйся. Профілакторій у передмісті. Можливо, затримаюсь на кілька днів. Пробач, що не встигла попередити раніше».
Нічого собі — «не хвилюйся».
А якщо не повернусь?! Але ж — поверталася! Годі про це думати.
Я скинула сумку на плече. Виклала з неї мобільний телефон на стіл: нехай чоловік думає, що я його забула.
Отже, телефонувати нікуди.
3 червня, друга частина дня
Таксі не брала — знову їхала в тролейбусі довгою дорогою.
Відчувала, як всередині наростає тремтіння. Цього разу воно було не стільки тривожним, як приємним, мов перед першим побаченням.
Спогади гойдали мене, як хвилі в морі, і лоскотали своїми пінними «баранцями». Їх було не так вже і багато. Вони були нетривкими і уривались не за моєю волею, як стара кіноплівка.
Але був один, котрий лишався зі мною досі. Якби мене спитали, що пам’ятаю з найбільшою теплотою з того періоду, я б згадала свої ранкові прокидання, про які вже згадувала раніше, — смачний запах з кухні, промінь сонця на обличчі…
Схованка на задньому дворі.
Білі лабіринти простирадл.
Металеві проіржавілі сходинки пожежної безпеки, на яких гарно було висіти вниз головою, зачепившись за перетинку зігнутими ногами.
Вранішні крики продавчинь молока.
Лоскотні хвилі тополиного пуху.
Мурашник посеред палісадника.
«Війнушка» за гаражами…
Перший сніг вночі…
…Сніг чомусь завжди починав падати вночі. Цілий день небо було важким, вологим і сірим, як мокре рядно. «Певно, на сніг повертає…» — казала тітонька Ніна, і з нею сперечалися: який може бути сніг наприкінці листопада? Ще рано! Всі скаржились на тиск, виходили у двір з піднятими головами і кидали гнівні погляди на важке небесне вим’я, що аж провисало над головами, загрожуючи прорватися вологою заметіллю.
Але Ніка точно знала: це станеться вночі — і підморгувала Ярику, мовляв, дивись, сьогодні не засинай!
І сама не засинала, поглядаючи, як нічне небо поволі починає висвітлюватись, ніби рядно тоншає і рветься, пропускаючи крізь себе по одній-другій крихітній сніжинці. Вона помічала їх першою і босоніж прокрадалася до вікна, щоб побачити, як до цих двох сніжинок приєднується жменька, потім ще жменька — і ось уже хоровод цих жменьок крутиться в повітрі, шукаючи, куди б присісти. Ніці завжди було шкода цих перших жменьок снігу, адже вони швидко згасали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якби», після закриття браузера.