Габріель Гарсія Маркес - Осінь патріарха

тільки генерал Сатурно Сантос, бо він був захищений своїми ладанками, увесь обвішаний ними, та ще й, чортяка, знав усякі індіанські хитрощі, умів перекинутися в якого завгодно звіра, скажімо, в броненосця, мій генерале, або ж у ставок чи в грім”, - і він пересвідчився, що це таки була правда, бо найкмітливіші слідопити загубили слід Сатурно Сантоса ще на минуле різдво, а найспритніші собаки, навчені вистежувати ягуарів, шукали його зовсім не там: і сам він бачив його, перевтіленого у винового короля, серед карт своїх ворожок: Сатурно Сантос був живий, удень він спав, а вночі прослизав сушею, плив водою, залишаючи по собі тільки заклинання, які збивали з пантелику його переслідувачів та послаблювали рішучість його ворогів; проте він наказував не припиняти пошуків, Сатурно Сантоса шукали вдень і вночі протягом багатьох років, аж поки він не побачив у віконце президентського поїзда гурт якихось людей - з дітьми, худобою та різним домашнім начинням; під час війни він набачився таких самісіньких юрб, які йшли слідом за військом, але ці люди брели під дощем, несли хворих у підвішених до жердин гамаках за одним-єдиним чоловіком - той був дуже блідий, у туніці з грубого полотна, “і скидався на посланця божого, мій генерале”, - і він, ляснувши себе по лобі, вигукнув: “це він, хай йому дідько!” - і то таки й справді був генерал Сатурно Сантос, пілігрим, який випрошував милостиню чарами своєї безструнної арфи, вбогий і похмурий, у зношеному фетровому капелюсі та подертому пончо, - але і в цьому жалюгідному стані його не так-то просто було вбити: своїм мачете Сатурно Сантос відтяв голови трьом найкращим воякам і відбивався так мужньо і спритно, що він наказав зупинити поїзд навпроти того сумного пустельного кладовиська, де проповідував посланець божий, - усі чкурнули навтікача, коли з вагона, пофарбованого в кольори державного прапора, зіскочили президентські охоронці, готові стріляти, - в один мент не стало ні душі, тільки генерал Сатурно Сантос зі своєю міфічною арфою стояв, стискаючи держак мачете, стояв, наче заворожений виглядом свого смертельного ворога, який з’явився на приступці вагона - в полотняному мундирі без ступеневих знаків, неозброєний, такий постарілий, “наче ми не бачилися сто років, мій генерале!” - він здався Сатурно Сантосу втомленим і самотнім, шкіра в нього пожовтіла - через хвору печінку, а очі сльозилися, проте від нього йшло таке мертвотно-бліде сяйво, наче він був наділений не лише своєю владою, але й владою, відібраною в небіжчиків, отож Сатурно Сантос вирішив умерти без опору, бо не варто було противитися старому, який прибув з такої далини, не маючи ніяких інших підстав і ніяких інших заслуг, окрім варварської жадоби влади; але він простягнув йому схожу на довгу рибину руку і мовив: “боже тебе бережи, герою, вітчизна цінує тебе!” - бо споконвіку знав, що проти непереможної людини є тільки єдина зброя - дружба; і генерал Сатурно Сантос поцілував землю, яку топтав, і уклінно попросив ласкаво дозволити йому “служити вам завжди і скрізь, мій генерале, поки в цих руках ще співатиме мачете”, - і він дав згоду: “гаразд, будеш моїм охоронцем, моєю тінню, лише з єдиною умовою - ніколи не стояти в мене за спиною”, - він зробив Сатурно Сантоса своїм партнером у доміно, і вони в чотири руки оббілували багатьох нещасних диктаторів; він брав його, босого, в президентську карету, водив на дипломатичні прийоми, де його тигрячий дух непокоїв собак, а дружинам послів од того духу аж млосно робилося; він звелів Сатурно Сантосу лягати на ніч біля порога його спальні: хотів таким чином позбутися своїх нічних жахів, тремтячи від однієї думки, що зостанеться сам, віч-на-віч з примарами своїх снів; протягом багатьох років він тримав його в десяти п’ядях від своєї довіри, аж поки подагра не позбавила того сили, і мачете вже не співало, як раніше, в його руках, і тоді Сатурно Сантос попросив: “убийте мене своєю рукою, мій генерале, ви єдиний маєте на це право”, - але він дав Сатурно Сантосу добру пенсію, нагородив медаллю “За заслуги” і відіслав помирати до рідного плоскогір’я, в селище конокрадів, - він і сам не міг стримати сліз, коли генерал Сатурно Сантос сказав йому, плачучи: “от бачите, мій генерале, настає час, коли навіть ми, найміцніші, робимося якимись педерастами, - що тут уже вдієш!..” Хто- хто, а Бендіеьйон Альварадо. добре розуміла ту хлоп’ячу радість, з якою він надолужував утрачене за гірших часів, ту легковажність, з якою він розтринькував бариші влади, аби хоч на схилі літ мати все, чого йому бракувало в дитинстві, але її дратували шахраї, котрі, зловживаючи його наївністю, накидали йому свій крам - різні там дорогі витребеньки грінго: щоб їх зробити, не треба було докладати стільки хисту, як для розмальовування пташок, а вона ж продавала свій товар за безцінь, за якихось чотири песо; “добре, що ти зараз живеш у розкошах, - казала вона, - але ж ти подумай про завтрашній день! Я не хочу дожити до того, що ти старцюватимеш попід церквами з простягнутим сомбреро, якщо не сьогодні-завтра тебе, не доведи господи, зіпхнуть із крісла, на якому ти поки що сидиш, - якби ж ти хоч умів співати або був архієпископом чи моряком, а то - всього-на-всього генерал, тільки й умієш, що командувати”, - вона радила йому закопати якусь дещицю урядових грошей у певному місці, де б їх ніхто не знайшов, - на випадок, якщо йому доведеться втікати, як тим нещасним президентам нізвідкіля, котрі пасли забуття, вимолюючи, наче милостиню, в своєму домі над скелями бодай прощального гудка корабля з рідного краю: “глянь у це дзеркало”, - казала вона, проте він тільки відмахувався, заспокоюючи її своєю магічною формулою: “не бійся, матусю, народ мене любить!” Все своє довге життя Бендісьйон Альварадо нарікала на злидні, лаючи служниць, що ті тринькають гроші на базарі, а часом і не обідала - заради економії; і ніхто не наважувався сказати матері президента правду: вона була однією з найзаможніших жінок у світі, бо все, що перепадало її синові од різних урядових махінацій, він переписував на її ім’я, отож вона була володаркою не лише безмежних земель і незліченних стад, але й місцевих трамваїв, пошти, телеграфу та національних вод: кожен корабель, який пропливав притоками Амазонки або морськими територіальними водами, мусив сплачувати їй мито, про яке вона й гадки не мала аж до самої смерті, - так само, як не здогадувалася й про те, що її син зовсім не був такий безпорадний, як їй здавалося щоразу, коли він приходив до неї, щоб потішитися своїми цяцьками на старості літ, і йому аж дух забивало од радощів: Бендісьйон Альварадо не знала, що він увів податок на всю худобу, яка тільки була в країні, і сам той податок привласнював, що він брав плату за наймізерніше своє благодійництво і не відмовлявся від багатих подарунків, які надсилали підлабузники, - окрім того, він ще й розробив систему безпрограшної лотереї і довгий час користувався цим винаходом. То