Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05

обернути становище собі на користь, самозвеличенням за рахунок бога.

— Не вичитуйте, як з книжки, — обізвалася вона що ніжніше, надимаючи губи. — Я не люблю мудрих суперечок. А крім цього, я не злякаюсь попросити у вас прощення.

— Нема чого прощати, Терезо. Радше вже я маю дякувати вам. Щоправда, спершу я мучився, та згодом, разом з подихом весни, прийшло почуття щастя, великого щастя. То було дивовижне відкриття.

— А що, коли б я повернулася до вас? — запитала вона.

Він лукаво глянув на неї:

— То завдали б мені великого клопоту.

— Я ваша дружина. Ви ж не порушували справи про розлучення?

— Ні,— задумливо відказав він, — і вчинив дуже необачно. Я відразу ж подбаю про це, як тільки приїду.

Вона підійшла до нього й поклала руку йому на плече:

— Ви не хочете мене, Джоне? — Голос її був ніжний і ласкавий, рука пестливо торкалася його плеча. — А якби я сказала вам, що то була помилка? Коли б призналася, що була дуже нещасна? Я таки нещасна. І справді я помилилась.

У серце Меснерові став закрадатися страх. Він відчував, що слабне під легеньким дотиком тієї руки. Грунт йому тікав з-під ніг, весь його хвалений спокій де й дівся. Жінка дивилася на нього ніжним поглядом, і він починав танути, проймаючись ніжністю. Він немов стояв край прірви і не міг опертися силі, що тягла його вниз.

— Я вернуся до вас, Джоне. Вернуся сьогодні… зараз…

Наче в тяжкому сні Меснер намагався визволитися з-під чарів тієї руки. Жінка промовляла до нього, а йому здавалося, що то пестливо бринить пісня Лорелей[1]. Наче десь далеко грав рояль і звуки ті добувалися до самого серця.

Раптом він скочив на ноги, відштовхнув жінку, саме як вона пробувала обійняти його, і відступив до дверей. Він був переляканий до краю.

— Я за себе не ручуся! — крикнув він.

— Я ж вам казала не втрачати влади над собою. — Вона глузливо засміялась і заходилася мити начиння. — Нікому ви не потрібні… Я просто пожартувала. Я з ним щасливіша.

Та Меснер не повірив їй. Він пам’ятав, як легко вона міняла тактику. Тепер так само. Ось він, хитрий шантаж! Вона нещаслива з іншим і розуміє свою помилку. Ця думка страшенно потішила його самолюбство. Вона хотіла б вернутися до нього, але якраз цього він найменше бажав. Мимоволі він узявся за клямку.

— Не тікайте, — засміялася вона. — Я вас не вкушу.

— Я й не тікаю, — відмовив він по-дитячому задерикувато і натяг рукавиці.— Я тільки йду по воду.

Позбиравши порожні каструлі та казанки й відчинивши двері, він озирнувся на жінку:

— Не забудьте, що ви маєте сказати містерові… хм… Гейторну, хто я такий.

Меснер розбив кригу, що намерзла за годину в ополонці, і набрав води. Проте не вернувся зразу до хатини. Поставивши казанки на стежку, він почав швидко ходити туди й сюди, щоб угрітися, бо мороз пік, як вогонь. Борода йому встигла вкритися інеєм, поки він надумав, що зробити.

Похмуре, стурбоване обличчя його проясніло. А коли Меснер уявив собі, що буде далі, його закляклі губи скривилися в посмішці. Вода в казанках уже зашерхла. Він узяв їх і пішов до хатини.

Він відчинив двері й побачив, що лікар чекає, стоячи коло грубки. В рухах його була якась нерішучість і ніяковість. Меснер поставив начиння з водою долі.

— Радий познайомитися з вами, Греме Вомбле, — сказав він, наче їх щойно відрекомендували один одному, але руки не подав.

Вомбл неспокійно тупцяв на місці, відчуваючи до Меснера зненависть, як звичайно до того, кому вчинять кривду.

— Отже, це ви! — сказав Меснер, удаючи здивованою. — Так, так… Я, бачите, справді радий, що з вами зустрівся. Мені було… хм… цікаво знати, що Тереза знайшла у вас, на що, так би мовити, вона сквапилась. Так, так…

Він оглянув лікаря з голови до п’ят, як оглядають коня.

— Я знаю, що ви маєте відчувати до мене… — почав Вомбл.

— Чи варто про це згадувати! — урвав Меснер з перебільшеною щирістю. — Це все пусте! Мені тільки хотілося б знати, чи вона вам припала до смаку? Така, як ви й сподівалися? І чи добре вона велася? Життя ваше, мабуть, обернулося на щасливий сон?

— Не кажіть дурниць! — втрутилася Тереза.

— Я людина проста і кажу те, що думаю, — скрушно озвався Меснер.

— А все ж вам годилося б висловлюватись відповідно до часу й обставин, — гостро сказав Вомбл. — Ми хочемо знати, що ви наміряєтесь робити.

Меснер розвів руки, удаючи безпорадного.

— Далебі, не знаю. Це одна з тих неможливих ситуацій, де немає ніякої ради.

Ми не можемо втрьох лишитися на ніч у цій хаті.

Меснер кивнув головою.

— Отже, хтось повинен піти.

Це так само річ ясна, — погодився Меснер. — Коли гри тіла не можуть поміститися разом в одному просторі, одне має щезнути.

Щезнути доведеться вам, — похмуро мовив Вомбл, — До найближчого табору десять миль, але ви якось їх здолаєте.

— Ось вам перша помилка у ваших міркуваннях, — зауважив Меснер. — Чому це саме я маю йти звідси? Я перший знайшов хатину.

— Бо Тес не може йти, — пояснив Вомбл. — Її легені вже застуджені.

— Згоден з вами. Вона не може йти десять миль по такому морозі. їй безперечно треба зостатися.

— Отже, так, як я й сказав, — рішуче мовив Вомбл.

Меснер прокашлявся:

— Аз вашими легенями все гаразд, правда ж?

— Ну то що?

Меснер знову прокашлявся і сказав помалу, наче зважуючи кожне слово:

— Та нічого. Хіба що, згідно з вашими ж доказами, вам не завадило б прогулятися по морозі десять миль. Ви якось їх здолаєте.

Вомбл підозріливо зиркнув на Терезу і піймав у її очах іскру радісного здивування.

— А ти як гадаєш? — запитав він її.

Вона вагалась, і хвиля гніву затьмарила йому лице. Він обернувся до Меснера.

— Досить! Вам не можна тут залишатися.

— Ні, можна.

— Я вам не дозволю, — Вомбл розпростав плечі.— Тут я маю вирішувати.

— А все ж таки я залишусь, — правив своєї Меснер.

— Я вас викину геть.

— А я вернуся.

Вомбл замовк на хвилю, силкуючись опанувати себе. Тоді сказав поволі глухим, напруженим голосом:

— Слухайте, Меснере, коли ви не підете геть, я вас просто налупцюю. Це вам не Каліфорнія. На вас місця живого не зостанеться!

Меснер знизав плечима.

— Коли ви мене налупцюєте, я скличу золотошукачів і вас повісять на першому ж дереві. Маєте рацію, це не Каліфорнія. Копачі — люди прості, і мені досить буде показати їм синці від побою, розповісти всю правду за вас та об’явити своє