Анні Ерно - Майдан. Жінка

було в шухляді столу в головах. Бракувало тільки двох маленьких цвяхів, що фіксують мідні руки на хресті. Санітар не був упевнений, що знайде їх. Але це було неважливо, я хотіла щоб матері надягли її розп’яття. На пересувному столику стояв букет форситій, які я принесла напередодні. Санітар порадив мені відразу ж піти у відділ запису актів громадянського стану в лікарні. А тим часом вони займатимуться описом особистих речей моєї матері. При собі вона майже нічого не мала, жіночий костюм, блакитні літні туфлі, електричну бритву. Закричала жінка, та ж, що кричала протягом місяців. Я не розуміла, чому вона ще жива, а моя мати померла.

У відділі запису актів громадянського стану молода жінка запитала мене, з якого питання я прийшла. «Моя мати померла сьогодні вранці. — У лікарні чи в пансіонаті? Прізвище?» Вона подивилася на документ і посміхнулася: вона про це вже знала. Жінка знайшла особисту картку моєї матері й задала кілька запитань: місце її народження, її останнє місце проживання перед її переїздом у пансіонат. Ці відомості треба заносити в особисту картку.

У кімнаті моєї матері на столику в головах уже стояв пластиковий пакет з її речами. Санітар простягнув мені на підпис картку опису. У мене не було бажання забирати із собою речі, які в неї були тут, хіба що статуетку, куплену колись під час паломництва в Лізьє з моїм батьком, і ще маленького сажотруса савояра, сувенір із Анесі. Тепер, після мого приїзду, можна було везти мою матір у морг лікарні, а не чекати закінчення двох годин, протягом яких тіло може перебувати у відділенні притулку. Виходячи я побачила в заскленому кабінеті для персоналу даму, що займе кімнату моєї матері. Вона сиділа із сумкою в руках і чекала, поки мою матір перевезуть у морг.

Мій колишній чоловік супроводжував мене до похоронного бюро. За штучними квітами стояли крісла і низький столик з журналами. Службовець провів нас до кабінету, задав запитання про дату смерті, місце поховання, спитав, чи потрібна меса. Все це він записував у довгу відомість і час від часу робив підрахунки на калькуляторі. Потім провів нас до темної кімнати без вікон. Десяток трун були розташовані вздовж стіни. Службовець пояснив: «Усі податки враховано в вартість». Три труни були відкриті для того, щоб можна було вибрати кольори оббивки. Я зупинилася на дубі, тому що це було дерево, якому вона віддавала перевагу, пам’ятаю, як вона завжди з цікавістю ставилася до нових меблів, якщо вони були з дуба. Мій колишній чоловік порадив мені пурпурно-рожевий для оббивки. Він був гордий, навіть майже щасливий, згадавши, що вона часто носила блузки таких кольорів. Я виписала чек і віддала його службовцеві. Вони займались усім, окрім доставки живих квітів. Я повернулася додому до полудня, випила портвейну з моїм колишнім чоловіком. Почала боліти голова та живіт.

О п’ятій годині я зателефонувала до лікарні, щоб спитати, чи можна прийти в морг до моєї матері з моїми двома синами. Телефоністка відповіла мені, що вже пізно, морг зачиняється о пів на п’яту. Я сама виїхала на машині в пошуках квіткового магазину, що відчинений по понеділках у нових кварталах біля лікарні. Я хотіла взяти білі лілеї, та продавець відговорив мене, їх беруть тільки для дітей, у крайньому разі для молодих дівчат.

Поховання відбулося в середу. Я приїхала до лікарні з моїми синами та колишнім чоловіком. До моргу не було дороговказів, і ми трохи заблукали, перш ніж знайшли його, бетонний одноповерховий будинок, оточений полями. Службовець у білому халаті, що дзвонив нам, подав знак, аби ми зачекали в коридорі. Ми присіли на стільці, що стояли вздовж стіни напроти санвузла, двері якого залишилися відчиненими. Я хотіла ще раз побачити мою маму й покласти на неї дві гілочки айви, що були у мене в сумці. Ми не знали, чи передбачалось побачити її востаннє перед тим, як закриють труну. Службовець похоронного бюро, що приймав нас у магазині, вийшов із сусідньої кімнати і чемно запросив нас іти за ним. Моя мати лежала в труні, голова була відкинута назад, руки схрещені на розп’ятті. З неї зняли пов’язку і перевдяглії в нічну сорочку із зубчастою торочкою. Атласне покривало закривало її по груди. Це все було у великому порожньому бетонному залі. І я навіть не знаю, звідки проникало тьмяне світло.

Службовець повідомив нам, що візит закінчено, і знову супроводив нас у коридор. Мені здалося, що він нас провів до моєї матері тільки для того, щоб ми переконалися в якості послуг, надаваних бюро. Просуваючись до церкви, побудованої поруч із культурним центром, ми перетнули нові квартали. Катафалк іще не прибув, ми чекали на нього перед церквою. Навпроти, на фасаді супермаркету, було написано: «Гроші, товари та Держава — три стовпи апартеїду». Підійшов дуже привітний священик. Він спитав мене: «Це ваша мама?», а моїх синів спитав, чи будуть вони продовжувати своє навчання, поцікавився, в якому університеті.

Щось схоже на порожнє ліжко, оббите червоним велюром, було встановлено перед вівтарем на цементній підлозі. Пізніше чоловіки з похоронного бюро поставили на нього труну моєї матері. Священик увімкнув магнітофон із органною музикою. На месі ми були самі, моя мати тут нікого не знала. Священик говорив про «вічне життя», про «відродження нашої сестри», співав церковні гімни. Мені хотілось, аби це тривало вічність, хотілося ще щось зробити для моєї матері, якісь рухи, спів. Знову забринів орган і священик загасив воскові свічки з кожного боку труни.

Незабаром машина похоронного бюро рушила в Івето, у Нормандію, де мою матір мали поховати поруч із моїм батьком.

Я зі своїми синами поїхала туди на своєму автомобілі. Усю дорогу йшов дощ і дув поривчастий вітер. Хлопці розпитували мене про месу, бо вони ніколи раніше не були присутні на такій церемонії і не знали, як поводитись.

В Івето родина зібралася біля входу на цвинтар. Аби не стояти мовчки, спостерігаючи, як ми наближаємось, одна з моїх кузин гукнула мені здалеку: «Як тобі погода у листопаді!» Всі разом ми рушили до могили моєї матері. Вона була відкрита, землі було накидано збоку жовтим пагорбом. Принесли труну моєї матері. Коли труну прилаштували на мотузках над ямою, мене наблизили, щоб я побачила, як вона сковзає вздовж стін траншеї. Гробар із лопатою чекав за декілька метрів. Він був у синьому, берет і черевики мав фіолетові. У мене виникло бажання заговорити з ним і дати йому сто франків,