Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

Великий візир, шанобливо схиливши голову, мовив:

— Хай кануть у серця воїнам слова великого Магомета Завойовника.

Ібрагім блимнув очима на Аззема–пашу. Він аж тепер зрозумів, що візир глузує з нього.

Яничари вигукнули дружно:

— Кизил ельмада герюшюрюз![68]

А коли затихла луна і над майданом залягла хвилева тиша, почувся враз жіночий лемент:

— Аліме, сину мій!

Стара жінка проривалася через ланцюг субашів, простягала руки, повторюючи:

— Ти живий, Аліме, синочку мій!

Чорбаджі повернув голову на голос жінки. Він упізнав Нафісу, густо почервонів, погляд його зустрівся з Hyp Алієвим. Бачив, як субаші волочать жінку через вулицю, б’ючи й штовхаючи її, і не моргнув оком.

На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував до Біюк–сарая, минаючи двір Айя–Софії, де поруч із тюрбе[69] султанів виросла нова могила. Старий тюрбедар[70] читав уголос фатиху[71] за упокій душі Амурата IV. У головах лежала біла чалма, на шовкових шалях, що вкривали гріб, золотів напис: «Тільки Бог вічний».

Наступного дня в годину прийому великий візир Аззем–паша зайшов до тронної зали повідомити падишаха про стан державної скарбниці. Ібрагім сидів на троні й насторожено дивився на величного старця, що гордо, не кланяючись у пояс, ступав серединою зали. Знав молодий султан, що ця людина є нині господарем імперії, і довго ще Аззем–паша вирішуватиме державні справи, не радячись, а доповідаючи про них султанові. Так сказав шейхульіслам. Ібрагім вдоволений був із цього, адже він ні з чим не обізнаний, але згадалися єхидні слова візира під час параду, і в душі несвідомо наростав протест проти будь–якої його пропозиції.

— Я повинен, — сказав Аззем–паша, — ознайомити тебе, о султане, зі станом державної скарбниці, що тримає цей трон. Довгорічна війна з персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило їх. Крім цих мішків із грішми, що стоять напоказ біля дверей залу дивану, в особистій султанській скарбниці небагато знайдеться. Чи не варто б зменшити плату…

Ібрагім підвів руку, зупиняючи великого візира. Дотепер він був позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонія вже почала лягати тягарем відповідальності на плечі. Йому ще хотілося по–хлоп’ячому скрикнути: «Дайте мені спокій, я хочу відпочити», та розумів, що мусить щось робити в цій державі, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чиїми руками, чиїм розумом? Радили слухатися великого візира, але Ібрагім не хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайної валіде, гидкого кизляр–аґи Замбула, і зупинилася стрічка пам’яті на постаті Hyp Алі, який, мов ангел Монкір, що веде людину понад пеклом до раю, з’явився кілька днів тому у дверях двірцевої тюрми.

— Накажи покликати Hyp Алі, — сказав. — Він воював з Амуратом у Багдаді, йому ж і краще знати про воєнні витрати.

— Ліва рука, султане, не знає, що робить права. Hyp Алі воював у Багдаді, я ж залишався у столиці. Яничари билися, щоправда, хоробро, проте надто великої плати вимагають за кров. Про це добре знає дефтердар і я — великий візир.

Замбул, що стояв за портьєрою, підслуховуючи, миттю вибіг, і за хвилину перед султаном стояв зігнутий у пояс яничар–аґа.

— Я слухаю тебе, султане.

Ібрагім придушив у собі здивування: як швидко все робиться! Тільки–но задумав покликати Hyp Алі, а він уже тут, наче прочув бажання султана.

— Що можеш ти сказати про витрати на війні з персами, Hyp Алі? — запитав султан.

— Багато крові пролилося, султане. Чи зуміють навіть найбільші мудреці світу назвати скарб, дорожчий за кров султанських лицарів? А ще коли згадати, що вона лилася невинно, не в боях, — у зачинених казармах на Скутарі від меча жорстокого Амурата. І ні одного акче не заплачено ні за багдадську, ні за султанську кров. Твої воїни чекають на плату, султане, — закінчив виклично яничар–аґа.

Ібрагім зрозумів: Hyp Алі не просить, а ставить ультиматум. Він знає, що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може їх дати. Султана Мустафу вперше в історії Туреччини скинули яничари з престолу, коли той знизив їм платню. Та цього хоч залишили живим. Жорстокішою була доля його сина Османа II. Після поразки під Хотином яничари зажадали такої ж, як і нині, плати за кров — золотом. Не знайшовши ні алтина в порожній скарбниці, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберігався у фортеці Едікуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс грошей катастрофічно впав. Тоді шістдесят яничарських орт, весь стамбульський булук, збунтувалися. Яничари поперевертали на кухнях казани з пілавом, забарабанили по них ложками, покидали тарілки і вийшли на Серальський майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому візирю і виставити її на золотій таці перед брамою — ось, мовляв, винуватець. Але це не спинило розлютованих яничарів, вони вдерлися до тронної зали і зажадали плати справжнім золотом. Осман показав на дефтердара — то він розтратив скарб, але і це не допомогло. Яничари накинули султанові шнура на шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли містом на пострах Османовим нащадкам.

Не уник підступної смерті, зрештою, владний приборкувач яничарів Амурат IV. А він, Ібрагім, їх ставленик. Яничари посадили його на трон, вони ж можуть і скинути. Не як повелитель, а як невільник, що ладен дати за себе будь–який викуп, проказав квапливо:

— По п’ятсот піастрів на орту… По п’ятсот!

Обличчя Hyp Алі проясніло — щедра була плата, і жахнувся Аззем–паша. Яничар–аґа, кинувши переможний погляд на візира, миттю зник за дверима.

Розділ шостий

В Туреччині та на брамі кам’яній

Там сиділи два братчики молодії.

Один сперся на поруччя, задумався,

Дрібненькими слізоньками умивався.

Ой стій же ти, милий брате, не журися,

Яка красна Туреччина — подивися!

Українська народна пісня

Мішки з грішми розвозили по казармах, кидали по одному перед кожну орту. З казарм вибігали яничари, намагаючись випередити один одного — хто перший схопить мішка, той отримає десять піастрів у нагороду.

Чорбаджі Алім — чорнобровий красень, одягнутий у дорогий червоний кунтуш, стояв обабіч і чекав, коли його заступник по казармі, ода–баша, подасть йому мішка із грішми. Сягнув рукою, вийняв золоту монету, подав її переможцеві, а коли яничари розділили золото між собою, мовив урочисто:

— Я віддаю свою платню вам, хоробрі воїни, щоб ви сьогодні побенкетували на честь султана Ібрагіма.

Нині він міг бути щедрим. Алімові випало щастя, яке трапляється раз на десяток років одному з тисяч: він подав коронованому