Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

Оце дивовиж!

За обмежений термін Ірині вдалося чимало дізнатися про особу Олега. Чоловік працював, щоправда, на якусь чверть ставки, у школі, вочевидь, з міркувань не переривати робочий стаж, проте це виявилось єдиним, що він приховав. Вочевидь ця людина не бажала брехати, принаймні самій собі у глибині душі, підвищуючи свій статус перед жінкою, з якою не планував знайомство. А можливо, у цьому й полягав сенс такої чесності? Можливо, не заперечуючи перспективу зустрічі на всі сто відсотків, Олег страхувався від незручних моментів у майбутньому?

Від таких думок починало колувати у голові, й ідеї виникали одна за одною. Та всі вони зводилися до єдиної. Довго ходити окружними шляхами Ірина не вміла. Тільки як?

Допоміг випадок. Хоча, власне, про яку випадковість могло йтися? Тепер Ірина заїжджала сюди часто. Практично щодня, якщо давала змогу робота. «Гачок» на інший кінець міста доводилося робити чималий, а тамтешній супермаркет за всіма кондиціями не дотягував до того, де завжди скуплялася вона. Проте тут регулярно бував той, чия персона поступово починала заволодівати думками.

Олег заходив сюди незмінно після останнього уроку, йдучи додому. Не у звичках цього чоловіка було тинятися довжелезними проходами, роздивляючись нескінченні полиці. Швидко поклавши до пакета необхідне, він прямував до каси, і його енергійні кроки, здавалося, залишали позаду не лише всіх отих дрібних і квапливих, а й усі проблеми та життєві невідповідності. Навіть черга починала рухатися швидше, коли він приєднувався до її кінця. Ще мить, — і його плащ розсікав двері, автоматика яких спрацьовувала чомусь на мить швидше, та зникав у темряві.

Цього вечора Ірині особливо захотілося побачити його. Тиждень видався надзвичайно важким, а п'ятниця — напрочуд вдалою. Їй таки всміхнулась удача, і щойно «прокручена» доволі ризикова справа дала непогані дивіденди. Здавалося, саме сьогодні вона впіймала кураж, і тепер, у такому стані, варто братися за будь-що. Усе б виходило. От тільки за якоюсь іронією незавершених справ на нинішній день не залишилося. Хіба що ця сама...

О-о... То була надважлива справа. До закінчення його уроку залишалося ще хвилин тридцять, тож, усівшись у кав'ярні на другому поверсі, Ірина замовила каву і «п'ятдесят» коньяку. А от справді, чому не сьогодні? «Ось вона, я! Подивіться, пане Олеже! Чи не вартує така жінка того, щоби відкинути оті ваші дивацтва? Вся ваша, хоч зараз...»

Та від таких думок одразу ж починало морозити. Невідомо звідки бралася невпевненість, пітніли пальці, й навіть, здавалося, затинався голос. Власне, насправді затиналися думки, адже Ірина мовчала. За здатність до подібного стану вона мала б не любити себе якнайменше. Споконвіку власні виявлені слабини викликали зневагу до своєї персони. А тепер відбувалося навпаки. Нерішучисть спричиняла мало не насолоду. От же ж повороти...

Черга рухалася справно, руки Ірини брали з полиць і клали до пакета продукти, над потрібністю яких вона не надто замислювалася. Спливав час. Ну, де ж? Чому саме сьогодні, коли вона збиралася наважитися... Чому?

Вдалість цього дня і сприятливість для звершень ставали сумнівними. Подальше чекання втрачало сенс. Отак буває: як бідному женитися, то й ніч мала. Ірина попрямувала до каси. А голова сама заверталася на сусідні, вишукуючи очима знайомий силует. Марно.

Поштовх у плече виявився не сильним, проте пальці, які не дуже вдало тримали пакет, розтиснулись, і щось полетіло на підлогу. Намагаючись перехопити поліетилен і не дати розсипатися решті, Ірина зробила різкий рух і випустила сумочку. От тепер уже на підлозі опинилося геть усе, а роздратування мало вилитися на обставини, які посприяли невдачі.

Зараз!

Та слова заклякли у горлі. «Обставини» присіли поруч, швидко збираючи розсипане, а голос мовив м'яко, але рішуче:

— Пробачте, звісно, одначе ви самі на мене наштовхнулися. Ви когось шукали очима, а водночас ішли. Я гадав, ви бачите...

— Я... так... я... м-м...

Слова так і не вимовилися. Натомість обпік жахливий жар на щоках — відчуття практично незнайоме. Подих перехоплювало, і ставало неможливим збагнути, як поводитися далі. От, чорти...

Випроставшись, він простягав їй сумочку і коробку, яку запропонував покласти до пакета.

— Я... м-м... Пробачте, я... сама винна. Справді. Мені незручно. Дякую. Ви... Я нічого вам не розтовкла? Загляньте, будь ласка!

Чи могли її теперішній голос, інтонації бути схожими на оті щоденні, з мобілки? Ірина могла б заприсягнутися, що ні, плюс мова — від несподіванки вона згадала рідну, неабияк забуту за період бізнес-кар'єри. Українські слова, що злітали з її вуст, навіть для себе самої звучали незвично. І все-таки...

Спокійно зазирнувши до власного пакета, Олег сказав:

— Не хвилюйтесь, усе гаразд.

Його жест рукою запрошував таки стати до черги. Ноги Ірини несамохіть зробили два кроки, наче розуміючи, що підкорятися цій руці — їхнє призначення. Касовий апарат флегматично відстукував чужі гроші та її секунди. Чому так швидко? Що робити? Куди поділась її рішучість?

Обернувшись, Ірина глянула у його очі.

— День був скажений. Людина вже тут, а думки ще на роботі. Оті...

— Нічого, — всміхнувсь Олег. — Буває гірше.

— Звісно... — опановувала себе Ірина. — Якби замість магазину вулиця, а замість вас якийсь «Ленд-крузер»...

— Ого, ну й припущення... Хоч і таке трапляється. Будьте обережніші. На вашу делікатну статуру вистачило б і «Таврії».

— Ну, це оманливе враження! — засміялась Ірина. — Ви мене ще не знаєте. Я в усьому міцніша, ніж може здатися. Коли оце сталося, мало що бракувало, аби ви відчули це на собі. Не дивуйтеся, звикла давати здачі за будь-яких обставин.

— Що ж вас зупинило? — звів брови Олег.

— Не знаю. Швидко розпізнаю людей. Часто навіть миттєво. Тільки глянула — і бачу, що ви не хам і не роззява. До того ж... сама винна.

Справна робота касирки припинила їхнє спілкування. Іншим разом стоїш, усе ледве тягнеться. Поспішаєш, клянеш... А тут! Ірині довелося затриматися навмисне, поправляючи щось у пакеті.

— Не сприйміть за нав'язливість, ви машиною?

— Ні, полюбляю пішки. Так що пробачте...

— Ви не зрозуміли, — поправилась Ірина. — Машиною я.

— Дякую, — усмішка у нього виходила доброю та щирою, без найменшого натяку на «гумовість», — але я мешкаю поруч.

— Навіть якщо поруч. Сприйміть це просто як добрий приємний жест, який сприятиме гарному закінченню важкого дня.

Йому не залишалося нічого іншого як згодитися. Ще б пак!

«Кашкай» блимнув «стопами», розблоковуючи дверцята.

— О...

— Ну... — наче просячи пробачення, розвела руками