Вікторія Амеліна - Дім для Дома

українське говорить «наше», хоч, здається, мало хто визнає її українкою. Окрім хіба паспортисток, які без питань змінили її радянський паспорт на паспорт із тризубом.

— А ще я від мами навчилася готувати плов. Може, плов —

І, зазвичай мовчазна, Велика Ба торохкотить і торохкотить, наче відкриваючи й для себе самої, що знає не тільки картоплю, котлетки й улюблений борщ полковника. Якби раптом взялася вона переписати всі ці рецепти так, щоб з гучним заголовком, як в пані Віри, що б це вийшла за збірка? «Нічиї рецепти»? «Соціалістичні рецепти»? «Рецепти звідусюди й нізвідки»? Так, здається так було б добре — звідусюди й нізвідки. Так, як і пахнуть Цілики. А втім, моя собача думка: було би м’ясце, назва — то діло десяте... Та й «львівські» рецепти Віри — теж насправді

У Лілі, здається, немає національності — остаточно зникла десь в потязі Москва

Усі довкола, навіть домашні, вважають Ба росіянкою, але я ніколи не чув, щоб вона розповідала внучці якісь народні казки, співала російських пісень — не радянських, а саме російських. Чи радянські й російські одне й те саме? Одне заступило інше... Й запахів тої імперії не лишилося, крім старого «Букету імператриці», й то названого наново — «Червоною Москвою».

Велика Ба любить переповідати історію матері. Не цілу велику історію — бо її ніхто вже тепер не знає — а маленьку, крихітний епізод. В азербайджанському передмісті, попри свою русяву косу й блакитні очі, Ніна була своєю. Певно, ввібрала в себе запахи нафти, півдня та азербайджанського плову — густа гвоздика, кмин і кінза, петрушка й м’ята, шафран — і все та ж кориця. Ніхто й не помічав, чи вдавав, що не помічає, чужості Ніни. Аж так, що одного разу продавщиця смугастих пахучих кавунів, не вчуваючи жодної зради, зарепетувала до жінки:

— Чуєш, Нінко! Така біда!

— Ну й яка ж? — спокійно одповідала Ніна.

Кажуть, вона завжди говорила спокійно — й лише покидаючи Баку, спокій загубила серед вірменських речей на своїй вулиці.

— Ні, ну подумай тільки! Син на руській хоче женитись!

На цьому місці всі, звісно, сміялися, коли Ніна переповідала історію за столом у Баку. Тепер, коли Ніни немає, ніхто не сміятиметься. А Ніна, кажуть, тоді лише приховала усмішку та поспівчувала подрузі. Ну справді ж, така біда.

А Ліля виросла вже смаглявою. Наче від сонця й нафти набралася тих кольорів. І коли хтось із новоприбулих дітей партійних робітників або інженерів, які приїхали «підіймати республіку», вимовляв «ми, росіяни», кивала, мовляв, так-так, ми, — та геть нічого не відчувала. Там, на гарячому березі, де після купання часом лишиться на купальнику нафтова пляма, був її дім — двір, оплетений виноградом, маленька «басейка» з крижаною водою, де чекає на тебе найсмачніший у світі кавун, і дід-іранець Алі, який їй насправді, звісно, не дід, але так вона його називала — ніколи не мала іншого діда. Це був її дім. І до моря електричкою сорок хвилин, до чорного моря — не Чорного з великої літери, до якого вони їздили потім відпочивати в Криму, але просто чорного, з непомітними нафтовими течіями.

Одні казали там про Лілю «місцева» — як тут, у Львові, вона каже про інших. Хтось із приїжджих якось кинув про неї, як про азербайджанку, образливо — «одна з тих чурок», але вона подумала: раз так, то й нехай. А хтось називав — «чужою, руською» — і може, й була вона «руська», але не чужа. І Велика Ба вже тоді втомилася від усього цього. А як вийшла за льотчика-українця, то скоро почула й зрадливе — «хохлушка»... Вона згадує, й кожне слово б’є в ніс одним і тим самим запахом — образи. Й вчувається домішок люті, як та дрібка ярини в рецепті Віри.

У свідоцтва про народження своїх дітей Іван та Ліля записали різні національності: Тамарі — «росіянка», Олі — «українка». Ніби підкоряючись розтиражованій ідеї старшого й молодшого брата. Обидві онуки вже якимось дивом народилися росіянками. Так, навіть Маруся. Подумайте,

Велика Ба відкриває банку з аличею — я втягую носом повітря, люблю запах Ціликових варень.

— То й що, що нема аличі в рецепті? Зате в діда в саду вродила. Створимо свій рецепт. Наш власний, Марусю.

І він буде український, бо ти — українка, а я... Я не дуже знаю, хто я, — Ліля сміється.

І, як завжди, коли вона сміється — хоч це й нечасто буває — запах міста на Каспії посилюється й перебиває навіть запах варення з львівської аличі.

Насправді на городі в Цілика немає жодного дерева,

окрім самотньої яблуні. Аличу старий купив на базарі чи й взагалі нарвав із нічийного дерева при дорозі. На Замарстинові в полковника — грядочки, кущі малини й величезна теплиця. На то є причина. Та дружина полковника, як завжди, нічого не знає.

Коли Цілики ще мали шість соток далеко за містом, вони їздили на дачу разом. Працювали на совість — хоч ні Тамара, ні Оля не звикли порпатися в землі. Та Цілики ж пристосовуються до всього. Хоча підприємливіші та розумніші, такі, як Господар, тоді, вже починали возити в Україну товари — хто з Європи, а хто з Туреччини чи й з самого Китаю, та сестри — тільки вгризались лопатами в галицьку землю, як раніше радянські ракети у космос... На новому городі, на Замарстинові, збиралися працювати ще частіше та ще старанніше — їхати ближче, то ж чом би й ні? Але Цілик раптом не лише припинив просити про допомогу — взагалі був проти, аби жінки приїздили на нову дачу. Брав з собою тільки пластмасові відра й іноді Марусю. Повертався, важко несучи городину та ягоди. Мама Оля й Тамара ходили зустрічати садівника з тролейбусної зупинки. Та ніхто не бачив городу. Ніхто, крім мене.

Сирник з чужою аличею пахне кислувато-солодко, Маруся та Ба посміхаються зовсім однаково. Ось від кого в малої ця недоречна усмішка. 

Анестезія

 Мені сниться іноді, я — полковник. Це в мене у шафі кітель з медалями — вони виблискують таємничо між старомодних суконь, між неношених шуб, які пахнуть північним лісом. Це в мене на найвищій полиці кашкет із серпом і молотом — я надіну його вже лише на похорон — мені надінуть. А поки я мрію злетіти ще раз у небо, й вигулюю в парку смішного пуделя на прізвисько Дом.