Сергій Олексійович - Від під'їзду до Гавани , Сергій Олексійович

В сусідньому будинку відкрили ігровий зал. І ми там майже цілодобово грали на гроші: з вечора до ранку і з ранку до вечора. Ну, а просто так сидіти біля автомата і дивитись, як грають інші, ти звичайно не станеш. Кинеш туди звісно дві гривни чи більше та граєш доки є гроші. 

Такого просто не могло бути, щоб хтось заходив до зали та залишався абсолютно байдужим до гри. Рідко-рідко, хто міг встояти перед спокусою. І тому практично всі мої друзі були схильні до азартних ігор. 

Знову ж таки я повторюю, за рідкісним, дуже рідкісним винятком. Так, були серед нас люди, які не зазнали азарту і їх зовсім не спокушали всі ці великі кнопочки, яскраві екрани, шурхотливі купюри, дзвін монеток, що випадали з лужка в автоматі. 

Для деяких це просто, як наркотик. 

– Десять на третій! 

– Двадцять на другий! 

- П'ятдесят. Сто. На все! - І пішло-поїхало. - Давай-давай. Десята доріжка. П'ятдесята! Сота! 

І гроші відлітали, як діти до школи. Ми часто там вешталися. Грали. А коли закінчувалися гроші, просто сиділи в залі. Ну переважно звичайно тільки програвали гроші. Серед нас був і Андрій. А куди він подінеться з підводного човна. Один за всіх та всі за одного! Там, де збиралася вся компанія, було місце і для інших хлопців. Так ось, на диво, Андрійка якось не страждав на ігрову хворобу.

 Лудоманія – це не його діагноз. Чоловік він був не азартний. І це дуже похвально. Це говорю вам я! Людина, яка на цих автоматиках не одну копійчину програла. Але зараз мова не про мене. Андрій — людина спокійна. Звичайно, іноді він міг поставити там п'ятірку або десятку. Так, пограти чисто за компанію. Але багато програвати та азартувати, входити в раж, ні — це точно не про нього. 

А