Axolotl - Коли музика замовкає, Axolotl

Вона не знала, що на це відповісти.

Габріель втупився у Каміллу, звузивши очі.

— Повтори. Що сказав Лукас?

Камілла знизала плечима, роблячи вигляд, що її це не надто цікавить.

— Ой, та нічого такого. Просто вони випадково зустрілися, розговорилися. Він щось там згадав, що ти шукав її після того, як вона пішла… І знаєш, схоже, вона починає сумніватися.

Габріель різко випростався.

— Сумніватися? В чому?

Камілла хитро всміхнулася.

— Ну, якщо чесно, я й сама до кінця не знаю. Але вигляд у неї був такий, ніби хтось тільки що перевернув її світ догори дриґом.

Габріель провів рукою по потилиці, відчуваючи, як напруга наростає.

— Чудово. Лукас, як завжди, не вміє тримати язика за зубами.

Камілла засміялася.

— Та годі тобі. Може, це навіть на краще. Вона ж досі думає, що ти не намагався її знайти, так?

Габріель стиснув щелепи.

— Бо я і справді не зробив цього так, як мав би.

Камілла підняла брови.

— То, може, саме час сказати їй правду?

Він похмуро глянув на неї.

— А якщо вона не захоче слухати?

Камілла пирхнула.

— О, вона точно не захоче. Але якщо ти знову нічого не зробиш, історія повториться. Вона поїде за кордон, а ти залишишся тут, переконуючи себе, що так і треба. І скажи чесно, ти цього хочеш?

Габріель мовчав.

Камілла підперла голову рукою.

— Ну, тоді у тебе є два варіанти. Або ти знову відпускаєш її мовчки, або нарешті кажеш їй усе, що повинен був сказати п’ять років тому.

Габріель заплющив очі, відчуваючи, як у грудях наростає тяжке відчуття.

— Я не знаю, чи це щось змінить.

Камілла легенько вдарила його по плечу.

— А ти спробуй. І дізнаєшся.

Репетиція йшла напружено. Артистка раз по раз збивалася, не могла вловити потрібний ритм, і Алісія з кожною хвилиною дратувалася все більше.

— Ні, стоп. Так не піде, — суворо сказала вона, підходячи ближче. — Дивись уважно. Ось так.

Вона зробила крок уперед, плавно рухаючи корпусом, її руки повторили потрібну лінію, а потім вона зупинилася, чекаючи, поки артистка спробує знову.

І в цей момент позаду неї опинився Габріель.

Він спонтанно торкнувся її талії, направляючи її рух.

— Розслабся, — його голос був низьким, майже оксамитовим. — Ти завжди тримаєшся надто жорстко, ніби готова втекти в будь-яку мить.

Алісія відчула, як у неї пересохло в роті. Від несподіванки її тіло напружилося ще більше.

— Я... я просто показувала рух.

— Ідеально. Тоді покажи його ще раз, зі мною.

Їхні тіла рухалися синхронно, його руки легкими, але впевненими дотиками направляли її.

Алісія спробувала зосередитися на танці, але все, що вона відчувала, — це жар, що йшов від його тіла.

Вони зупинилися.

Їхні обличчя опинилися занадто близько.

Вона могла чути його дихання.

Могла бачити, як напружено він вдивляється в її очі, ніби намагається щось розгледіти.

— Чому ти просто не запитаєш мене? — тихо спитав він.

Вона здригнулася.

— Запитати що?

— Ти знаєш. Запитати про ту ніч. Про те, що сталося після. Про те, що ти не хочеш знати, але щоночі питаєш себе перед сном.

Її пальці інстинктивно стиснули тканину його рукава.

— Можливо, тому що боюся відповіді, — видихнула вона. — Боюся, що вона не змінить нічого.

Габріель нахилився трохи ближче.

— А якщо змінить?

У залі повисла напружена тиша.

Алісія різко відступила на крок.

— Мені потрібно перевірити музичний таймінг, — пробурмотіла вона, хапаючи планшет. — Ми ще не закінчили.

Вона повернулася до технічного столу, залишаючи його самого посеред зали.

Габріель не посміхнувся, не зробив жодного саркастичного зауваження.

Він просто подивився їй услід і тихо сказав:

— Ще ні. Але скоро.

Алісія вийшла із зали швидко, майже бігом. Вона чула, як її підбори гучно відлунювали в порожньому коридорі, але не зупинялася.

Їй потрібно було вибратися. Віддихатися. Знову зібрати себе докупи.

Вона вийшла на вулицю, впіймала перше таксі, яке проїжджало повз, і різко зачинила двері, не озираючись назад.

У залі залишився Габріель.

Він стояв на тому самому місці, де вона щойно стояла, і дивився їй услід.

— Ну й театр, — саркастично кинув Даміан, наближаючись до нього. — Ви ще довго збираєтесь так дурити одне одного?

Габріель навіть не обернувся.

— Це не твоє діло.

— Та мені плювати, чесно кажучи. Але ось дивись: вона щоразу тікає, а ти щоразу стоїш, як ідіот, і дивишся їй услід. І так по колу.

Габріель стиснув щелепи.

— Це не так просто, як здається.

— Здається? — Даміан пирхнув. — Габріелю, вона ходить колами навколо правди, бо не знає, чи готова її почути. А ти ходиш колами навколо неї, бо не знаєш, чи готовий сказати. Скільки ще це триватиме?

Габріель мовчав.

— Чорт забирай, — Даміан голосно видихнув. — Просто скажи їй.

Габріель нарешті відвів погляд від дверей, крізь які зникла Алісія, і подивився на нього.

— Думаєш, це все так легко?

— Думаю, що твій вибір — або залишити все як є, або нарешті розрубати цей вузол. Третього варіанту нема.

Даміан поплескав його по плечу і пішов.

Габріель залишився один.

Він дістав телефон. Дивився на екран кілька секунд, ніби щось обдумував. Його пальці пробіглися по клавіатурі, потім він стер написане.

Ще раз.

Стер.

Його погляд став твердим.

Він швидко набрав коротке повідомлення:

"Нам потрібно поговорити. Завтра. Без відмовок."

Коротко. Чітко.

Він натиснув "відправити".

І тепер усе залежало від неї.