Івлін Во - Жменя праху

— А хто вона?

— Ти її не знаєш... Так ось, вона цілий будинок недалеко від Белгрейв-скверу поділила на такі квартири — плата три фунти на тиждень, ніякісіньких податків, до ваших послуг гаряча вода, центральне опалення, навіть служниця. Ну, що скажеш?

— Та нічого...

— А тепер послухай, яка моя думка. Що таке три фунти на тиждень? Менше дев’яти шилінгів на день. А де можна перебути день з такими вигодами за такі гроші? Ти йдеш до клубу, і це коштує дорожче, а я не можу раз у раз зупинятися у Марджорі, для неї це страшенно незручно, досить з неї і пса, і ти сам завжди кажеш, коли я вертаюсь увечері з Лондона, пробігавши цілий день по крамницях: «Чого ти не лишилася там ночувати? Нащо так виморюватися?» Ти мені казав це сто разів. Я певна: те, що ми не маємо квартири, коштує нам куди дорожче, ніж три фунти на тиждень. Знаєш що — я не ходитиму до містера Кратвелла. Ну то як?

— Тобі справді так цього хочеться?

— Угу.

— Ну, мені ще треба подумати. Може, щось і вийде, тільки доведеться відкласти деякі роботи по дому.

— Я цього зовсім не заслуговую,— сказала Бренда, ніби перебиваючи руки,— я цілий тиждень казна-що виробляла.

Бренда пробула в Геттоні тільки три дні. Потім повернулась до Лондона: мовляв, треба наглянути, як опоряджують квартиру. Проте квартира не вимагала її пильної уваги. Треба було тільки вибрати фарбу для стін і придбати сякі-такі меблі. У місіс Бівер усе вже було приготоване; вона запропонувала Бренді ліжко, килим, туалетний столик і стілець — більше нічого в кімнаті не вміщалось. Місіс Бівер спробувала продати Бренді набір вишивок на стіну, але та відмовилася від них, а заразом і від електричної грілки для постелі, невеличкої ваги для ванної кімнати, холодильника, старовинного стоячого годинника, триктраку із дзеркального скла й штучної слонової кістки, комплекта творів французьких поетів вісімнадцятого сторіччя в гарних оправах, апарата для масажу і радіоприймача в лакованому футлярі стилю Регентства,— усе це було виставлено в крамниці «для оглядин». Місіс Бівер не гнівалась на Бренду, що та купила в неї так мало; вона непогано заробила на квартирі поверхом вище, де одна канадська дама, не злякавшись скаженої ціни, обшивала стіни хромованими панелями.

Поки що Бренда зупинялася у Марджорі, хоч їй доводилось терпіти там дедалі більше приниження.

— Мені не дуже подобається читати тобі нотацію,— сказала Марджорі якось уранці,— але я не хочу, щоб твій Бівер цілими днями стовбичив у моєму домі та ще й називав мене Марджорі.

— Не турбуйся, квартира скоро буде готова.

— І я не перестану казати, що ти робиш безглузду помилку.

— Просто тобі не подобається Бівер.

— Ні, річ не тільки в цьому. Я думаю, як важко буде Тоні.

— За Тоні не турбуйся.

— А якщо вибухне скандал?

— Скандалу не буде.

— Ну, це ще хтозна. Так от, якщо буде скандал, я не хочу, щоб Аллен думав, ніби я вам потурала.

— Я не нападалася так на тебе за Робіна Бізлі.

— А між нами нічого такого й не було.

Та як не рахувати її сестри, громадська думка цілком схвалювала Бренду. Зранку деренчали телефони, сповіщаючи новини про її походеньки; навіть люди, з якими вона була майже незнайома, із смаком розповідали, як бачили її напередодні з Бівером у ресторані або в кіно. В ту осінь, нещедру на любовні пригоди, навіть досить пісненькі, сходилися й розходилися тільки парочки, від яких цього сподівались, і Бренда була щасливою знахідкою для тих, хто не знав більшої втіхи, як, ніжачись у теплій постелі, обговорювати по телефону пікантні подробиці. Історія з Брендою була сповнена особливого чару: цілих п’ять років вона була легендарною, майже фантастичною істотою, ув’язненою королівною з чарівної казки, і тепер, коли вона показала своє справжнє нутро, це було куди цікавіше, ніж звичайне собі любовне захоплення якоїсь обережної дружини. Вже через самий вибір партнера цей роман здавався просто якимсь неймовірним. Бівер, цей нікчема, це загальне посміховисько, раптом злинув із нею в осяйну райську оселю. Якби після семи років бездоганного подружнього життя Бренда врешті закрутила роман із Джоком Грант-Мензісом, чи з Робіном Бізлі, чи з якимсь іншим молодиком із тих, з ким майже всім довелося раз чи двічі стрибнути в гречку,— це, безперечно, теж була б страшенно цікава, але все ж таки звичайна салонна комедія. Те, що обранцем Бренди став Бівер, для Поллі, Дейзі, Анджели і всієї зграї пліткарок переносило цю пригоду в сферу поезії.

Місіс Бівер не приховувала своєї радості. «Звісно, Джон мені нічого не каже, та коли те, що я чула, правда, то це, безперечно, піде хлопцеві на користь. Звичайно, він скрізь жаданий гість, і в нього багато приятелів, але це зовсім інше. Я давно почувала, що йому чогось бракує, і гадаю, що дружба з такою чарівною й досвідченою жінкою, як Бренда Ласт, буде для нього корисна. У хлопця таке ніжне серце, але він дуже стриманий, тож цього по ньому зовсім не помітно. Сказати правду, я відчула щось іще минулого тижня і подумала, що мені краще поїхати кудись на кілька днів. Якби я лишилася дома, у них, може, так нічого й не вийшло б. Він такий несміливий і потайний, навіть зі мною... Я накажу, щоб шахи підлагодили й сьогодні ж відіслали до вас додому. Дякую вам».

І вперше в житті Бівер відчув себе людиною цікавою, мало не поважною. Жінки пильніше придивлялись до нього, розмірковуючи, чого ж вони в ньому не добачили; чоловіки поводилися з ним як із рівним, ба навіть як із щасливим суперником. «Як це йому так поталанило?» — мабуть, питали вони себе, однак тепер, коли він заходив до Брет-клубу, для нього звільняли місце коло стойки й казали: «Здоров! Хильнемо по одній?»

Бренда дзвонила Тоні вранці і ввечері. Іноді з нею розмовляв Джон Ендрю голосом пронизливим, як у Поллі Кокперс; відповідей її він не слухав. На суботу й неділю вона приїхала в Геттон, тоді знову вернулася до Лондона, цього разу в квартиру, де фарба вже висохла, але гаряча вода ще не йшла як слід; все тут пахло новим: стіни, простирала, завіси, а від нових радіаторів куди менш приємно тхнуло гарячим залізом.

Ввечері вона подзвонила у Геттон.

— Я говорю з квартири.

— А-а...

— Любий, не