Щепан Твардох - Морфій

І якусь хвилю обидва мовчимо, ніби поміж нами та наша спільна поразка нагло матеріалізувалася, ніби стала річчю, і випорснула на столику, і захопила нас за собою, до себе.

— Іґа зникла, Іґа, дружина Яцка Ростанського, Іґа Ростанська, — кажу за хвилю.

— Яцек Ростанський… це той симпатичний, милий лікар із Уяздовського, котрого я деколи проводжав до «Зем’янської»?

— Той самий. Іґа зникла саме перед капітуляцією.

А якби то була Геля? Що тоді? Я бився з німцями біля форту Домбровського, тоді на Парковій та Рурській, уже при Лазєнках, Яцек зашивав подірявлених хлопців в Уяздовськім шпиталі, а за кілометр звідти Геля ховалася в підвалі нашого будинку. Юрчик був у селі в тестя, Геля зосталась, копала протитанкові рови, котрі нагадували тріщини у всохлому болоті. Якби то вона загинула дорогою на якісь громадські роботи, що б я тепер робив?

Яцек уже два тижні не робить нічого, лише опікується пораненими, а я, що б я робив?

— Замислився ти, Костику, — каже Ярослав.

— Так. Перепрошую. Я маю її шукати, але не знаю як.

І знову мовчимо.

— Я все непокоївся, не знав, чи ти пережив війну, ми вже два місяці не бачились, — каже Ярослав.

Таке зізнання, а я просто знизую плечима, але не легковажно, а з вдячністю за те, що непокоївся, — а знизування плечима вказує на те, що не було чим і взагалі перейматися.

— А щодо тої Ростанської. Якщо вже вона за два тижні не озвалася, то це не є добрий знак. Але ясно, що нічого втрачати надію.

— Але ж ти пустиш чутку, Ярославе? Що шукаємо Іґу Ростанську. Що її чоловік чекає.

Дивиться на мене своїми риб’ячими очима, розуміє чи не розуміє, я вже знаю: мушу піти, перш ніж він відповість, відповіддю він міг би все знищити, тому кничу йому якесь дякую, велике дякую, який же я вдячний! Квапливо прощаюся і вибігаю з «Лурса», не покинув Іґу, пам’ятаю про Іґу, Іґу, поєднану зі мною подвійним зв’язком: Іґу — дружину мого приятеля та Іґу — мою давню коханку. Тому я пустив чутку. Бо як іще маю її шукати? Розгрібати каміння в руїнах?..

Зараз до Лубенської з пакунком, сповнити обов’язок.

А що в серці, що в серці мойому — мойому, бо серце моє походить іще з часів перед орфографічною реформою, завжди в мойому серці, ніколи не в моєму, — а тому: що в серці мойому? Чи в серці мойому грає маршева труба, грає труба обов’язку?

У мойому серці не грає жодна труба. У мойому серці лише журба, лише поривання. У серці, але передовсім у животі, котрий зводить млістю. І в попереку, котрий мені аж сіпає. У лобі, який ніби столярськими обценьками стиснуто за обидві скроні.

То нащо мені себе обманювати, нащо би я йшов із тим триклятим пакунком до пані Лубенської на вулиці 6 Серпня, на розі площі Спасителя, нащо, коли можу спершу піти на Повісля, на вулицю Добру, на добру вулицю на розі з Радною, то значно ближче, а там є бридка стара кам’яниця, у якій мешкає Саля, котра сьогодні кохатиме мене ще сильніше, бо вчора я дав їй у писок, тому сьогодні я буду для неї справжнім чоловіком, не так як для Гелі, котру жодного разу не вдарив, бо натомість вона вигнала б мене з дому, а старий пан Пешковський мене того-таки дня застрелив би. Хоча тепер він зброю віддав німцям, тому, певно, затовк би мене костуром.

Тому я міг би піти на площу Спасителя, але також можу спершу піти на вулицю Добру, що на Повіслі, туди ближче, там мене чекає, дочікується Саломея. І якщо я їй скажу: «Йди!» — вона піде, якщо дам гроші, то піде в якісь занедбані дворики і повернеться з пляшечками чи з порошком. А гроші я таки взяв із собою, аж триста злотих, скільки ж то щастя за такі гроші можна купити! З пакунком піду пізніше.

Тому зараз — на Добру, на Добру!

От він і йде: отакий жалюгідний. Іде в надії, що з ним щось трапиться, щось, через що міг би стати іншим, щось, здатне змінити його життя, бодай щось, щось, що завгодно. Але нічого не станеться, тому я йду за ним.

Той, котрий іде за мною, зовсім близько, близько.

Йду, йдемо, йде. Близько, близько. Каровою, укіс, равлик.

І вже, вже, ось добра вулиця, паршива кам’яниця, паршиве товариство.

І вже сходи, і підіймаюсь ними, і вже двері, вкриті злущеною фарбою. Стука. Каю. Стукаю.

Не дзвоню. Не. Дзвоню. Не дзвоню.

Двері прочинились, ланцюжок запнутий, за ним великооке, просте лице Гелі, її мідяні кучері. На плечах у неї єдвабний капот, а під ним вона гола, блискуча матерія ковзає її грудьми, у паху — руде волосся. Відразу бачу, що вона п’яна, бо лице її наче нечітке, м’язи обрезкли, риси ніби розтерті, а очі блищать. Люблю, коли вона п’яна. Навіть крізь двері чую, як смердить алкоголем. Але смердить іще й чоловіком. Міряє мене поглядом, ніби не впізнає, дивиться на мене, дивиться, нарешті мурчить, хитаючись на ногах, неспроможна сфокусувати погляд:

— Костик, пашол вон…

— Пусти мене, курво! — рикаю і штовхаю двері. Ланцюжок, пригадую, тримається на єдиному гвіздочку, тому має пустити.

І пускає.

— Костя, йшов би ти звідси, — белькоче Саля, пробує мене затримати, я її відсуваю і заходжу.

У маленькій кухоньці порожньо, порожні пляшки, течку кладу на стіл, далі до кімнати, там двоє чоловіків, пляшка горілки, багато диму від хороших цигарок.

Дивляться на мене. Я дивлюсь на них. Правиця в кишені штанів, спітнілі пальці хробаками прослизають у кільця кастета.

Обоє в майках. Один худий, на спинці крісла висить куртка feldgrau[18], офіцерська. Він, побачивши мене, зривається з-за столу, правою рукою накидає на себе куртку, лівою перехиляє келишок горілки, тоді згрібає свої пожитки — шапка, пояс, кобура, — квапливо, але без страху, без остороги, просто більше ні секунди не хоче тут бути, але при цьому взагалі мене не боїться. Виходить без жодного слова. Проминає мене, близько, близько.

Очі має водянисті, як і Ярослав, бліді, великі, теплі, вологі. Мимохідь облизує мене тими очима, і я бачу в них, що він міг би мене вбити поміж ковточками кави. Я також міг би його вбити, але здалеку, з карабіна, з кулемета, кинути бомбу з бомбардувальника, навіть шаблею міг би десь у битві посікти чи пробити списом. Але він міг би вбити