Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– Зрозуміло… – я замешкався, але взяв себе в руки і додав: – Я б хотів її побачити.

– Не проблема. Але краще за декілька днів. Наразі вона не може адекватно сприймати інформацію.

У відповідь я хитнув головою.

– Я можу йти? – запитав мене полковник Мирон.

Я показав йому аркуш, тикнув пальцем на два прізвища і сказав:

– Проаналізуй цих двох. Нічого конкретного. Інтуїція. Можливо помиляюсь, але все ж таки щось говорить мені про мою правоту.

Коли Мирон пішов, я зрозумів, що знову хочу сексу. Тільки з нею. Нікого іншого. Лише одна вона – моя мила пташка, здатна наповнити життям емоційним сенсом.

Мені не личило піддаватися спокусі. Тим паче на робочому місці. Тому я вгамував жагу до солодкого тіла і викликав свого помічника.

Він стояв і дивився на мене в очікуванні наказу, прохання, хоча б дрібної фрази, аби тільки не мовчання. Я довго шукав, поки знайшов цього сіренького, непримітного чоловічка. І знайшов я його в далекій Чернівецькій області, де він працював начальником управління в СБУ області. Тоді, а було це вже майже десять років назад, він сам розкрив декілька гарних схем влади «любих друзів», за що був позбавлений роботи, кар’єри, премій та зарплатні. «Любі друзі» забажали поставити хрест на ньому. Я ж мав на це свою власну думку. Тому і врятував його.

– Є новини? – запитав я його.

– Поки що ні, – так само лаконічно відповів він.

– Затягується наша справа, – буркнув я. – Не подобається це мені. Погана прикмета.

– Підключити інших? – запитав він мене.

Я думав. Вагався. Врешті-решт сказав:

– Не зараз. Почекаємо ще дві доби. Поки що вільний.

Він пішов, а я залишився. Мій стан потребував самоти, аби прийняти єдине правильне рішення щодо пункту «Інвестори» та «Перелік джерел». Довіряти я міг мінімуму людей. І кожен мав право знати тільки те, що стосувалося виключно його.

Врешті-решт, ухваливши рішення, я відчув полегшення. Так буває, коли довго не знаєш, куди тобі рухатися, як жити, з чого розпочати, аж поки не відсилаєш власні сумніви до дідька і не починаєш йти дорогою, яка обіцяє успіх, але може закінчитися повним занепадом. Про останнє я не думав, бо усі мрії були виключно про перше.

Вести розмову про інвестиції для операції «Ворог», або «Гнів Божий» з власного кабінету було б помилкою. Кожного ранку ми перевіряли і кабінет, і приймальню, й кімнату відпочинку на прослуховування, але береженого Бог береже. Краще перестрахуватися, ніж пізніше червоніти, шукаючи відповіді на незручні запитання.

Моє авто їхало вулицями Києва. Кружляло проспектами та провулками. Водій насилав прокльони на київську владу через якість доріг, точніше її відсутність на основних артеріях столиці України. Я ж спокійно чекав. Відіславши смс-повідомлення, мені була потрібна відповідь, з якої мали розпочатись інвестиції. Розпочати я вирішив з Забіяки, як я його називав ще з тих далеких, буремних часів, коли обоє ми були молодими чоловіками.

Забіяка був моїм другом. Разом пройшли школу нелегальної розвідки в країнах Центральної Європи, коли розкрадалися залишки багатств Варшавського договору. Разом пережили Афганістан. Разом рятували один одного від провалу. Так і вижили.

Він повністю відповідав своєму прізвиську. Не маючи намірів миритися з долею офіцера українських спецслужб, байдуже, що офіцера розвідки, одного разу він просто не повернувся з чергового завдання, залишившись у кращій цивілізації, ніж та, яку могла запропонувати рідна батьківщина. Я ніколи не засуджував його за такий вчинок, бо завжди вірив, що людина сама вправі обирати власну долю. Значно пізніше я зрозумів, чому він не повернувся. Справа в тому, що Забіяка планував свій відхід на Захід не один рік поспіль. Ретельно продумував комбінації, аналізував можливі варіанти, створював та реалізував сценарні альтернативи. Він збагнув, як заробити, і зробив це, не торгуючи секретами держави, а організувавши офшор щодо розпродажу радянської зброї, яка залишалася в країнах Варшавського договору.

– Мільйонером мене зробив комунізм. Мільярдером же я став завдяки жадібності людей, – пізніше казав він, посміхаючись своїми білими, здоровими зубами.

Аби не вдаватися в деталі, бо історія кожного великого статку – то завжди балансування на грані криміналу, скажу, що до подій Революції Гідності Забіяка був поважним громадянином Іспанії, зберігаючи при цьому українське громадянство. Щоправда, в Україні на нього було відкрито кримінальну справу, тому він не пов’язував власне майбутнє з батьківщиною, а виключно з тими країнами, де йому не загрожував арешт і тюремний термін.

Усе змінила війна.

Забіяка завжди вмів орієнтуватися у вирі бурхливих подій. І вже наприкінці лютого, у перші дні після втечі «легітимного», мій друг з’явився на вулицях Києва. Він знав свою роботу і свою роль, бо був гарним аналітиком, який розумів, що Росія ніколи не пробачить Вашингтону того, що сталося під час Майдану.

Коли ми зустрілися, випили по чарці і закурили, він впевнено сказав:

– Наразі вам буде потрібна зброя. Різна. Від автоматів до важкої артилерії. Вам будуть потрібні інструктори, люди, які вміють вбивати і ризикувати своїм життям. Вже дуже скоро ви відчуєте брак у якісних медикаментах, особливо тих, які зупиняють кров і є на озброєнні НАТО. Все це маю я. Тому є прохання. Зведи мене з тими, хто сьогодні ухвалює рішення.

На той час це було в моїх силах, і я задовольнив його прохання, не забувши оформити і свою скромну участь у тих шалених переговорах. Гроші ніколи не бувають зайві. Навіть якщо вони куються на крові невинних жертв амбіцій великих людей, світових правителів, що ріжуть карту світу з несамовитим азартом, забувши про шахи, а граючи виключно в покер. Геополітичний покер, учасниками й свідками якого стали усі ми – ті, хто дожив до 2014 року.

Я тримав телефон в руках, коли від Забіяки прийшло повідомлення. Прочитавши його, я велів водію їхати за місто, в ті темні ліси, де робляться брудні справи.

– Привіт, Павлуша! – сказав Забіяка і простягнув мені руку.

Я потиснув її, а потім ми обнялися. Він ніколи не називав мене Павлом, чи то Пашею, чи Павликом. Завжди й повсюди тільки Павлуша. Такий він був, мій старий, добрий Забіяка.

– Чув про ваше горе. Співчуваю, – він першим розпочав розмову, і мені стало легше, бо тепер я розумів, що він здогадується про предмет нашого діалогу.

– Власне, через смерть Андрія я й прийшов до тебе.

– Я допоможу тобі знайти його вбивць.

– Ти не зрозумів, – почав я. – Мене цікавлять не тільки його вбивці.

Забіяка зупинився. Повернув до мене свою лису голову і