Деніел Кіз - Доторк

з роками лейкемія чи рак. На якийсь час, можливо, безпліддя або мутації та викидні. Доза, мабуть, недостатньо велика, щоб убити їх, але назавжди залишаться ця слабкість, порожнеча. І тут йому спало на думку: якщо його чекає таке майбутнє, для чого тоді взагалі жити?

— Звісно, вам доведеться нас орієнтувати, — заговорив Ґерсон. — Сподіваюся лише, що ви не дуже багато часу провели в натовпах. — Він знов обернувся профілем, ніби в нього нормально чуло лише праве вухо й він хотів, щоб відповідь пролунала саме в нього. — Ні?

— Натовп? Ви про що?

— Ваше пересування з часу аварії. Нам потрібно буде відновити ваші маршрути. Усюди, де ви ходили, усі, з ким бачилися за останній місяць. Ви, напевно, поширили зараження на багатьох людей у багатьох місцях. У нас попереду багато роботи, і я б хотів, щоб ви нам допомагали скільки змоги, тобто поки можете. Як я й казав, «Трейсер контрол» залишатиметься в «Нешнал моторз» і перевірятиме всі можливі витоки; нам знадобиться ваша допомога. Ви, звісно ж, і надалі отримуватимете зарплату компанії.

— Звісно. — Але розум його метався останніми кількома тижнями, слідом забруднення, який він залишив. Тепер усе це доведеться пройти заново. Барні звеселила короткочасна думка, що він не може навіть учинити самогубство — принаймні доки не пройде заново всіма стежками й не погляне в кожне обличчя. Усіх й усе, чого він торкнувся, доведеться очистити, як їх із Карен очистили цього вечора. Це було зовсім несмішно, і він знав, що їм, мабуть, цікаво, чому він сміється.

2

Для Карен ті п’ять днів у лікарні були ув’язненням без суду, жахіттям, у якому вона була колабораціоністкою, чиї зустрічі з ворогом заразили її, за що її роздягли й зрізали волосся.

Вони не постригли її повністю, але те клоччя дратувало, тож на третій день Карен сама взяла в руки ножиці й коротко підстриглася. Її злило, що Барні дурнувато прикидався, ніби так їй гарніше. Після стрижки Карен була смутна, годинами сиділа перед дзеркалом і дивилася на незнайомку, якою тепер стала. Карен ніколи в житті не стриглася коротко, як це часто робила Майра, і від цього чомусь почувалася винною.

— Що з нами буде? — зрештою запитала вона Барні.

— Вони закінчать до завтра, — запевнив він її. — Ми поїдемо додому, подивимося, що там, зберемо все докупи. Там, мабуть, такий бардак. Буде багато роботи.

— Ти ж розумієш, про що я! Не поводься зі мною, наче з дитиною. Що буде з нами далі?

— Я не поводжуся з тобою, наче з дитиною. Господи, перестань уже так ображатися на все.

Її злило, коли Барні так з нею говорив, і хоча Карен усвідомлювала, що йому так само тяжко, як і їй, нічого із собою вдіяти не могла.

— Так, я ображаюся. А ти просто стоїш і нічого не робиш.

— А що ж ти хочеш, щоб я робив?

— Хоч щось. Мені страшно. Це жах, почуваєшся цілком нормальною й здоровою, але знаєш, що всередині щось відбувається. Усередині… — Вона не могла стримати сліз, а коли він обійняв її, то притислася до нього. — Ми більше не будемо нормальними й здоровими, так? Ну, будуть же ж наслідки радіації ще.

Вони не говорили про це дотепер, але вона мусила оприявнити цю проблему, виклавши її словесно.

— Це залежить, — відповів він, уникаючи її погляду, — від того, як нас опромінило.

Карен відчула, що Барні хвилюється, намагається захистити її, і хотіла полегшити йому це завдання, проте не знала як.

— Ти дістав більше, ніж я, так?

Барні кивнув. Вона вагалася, не впевнена, чи варто про це говорити. Непевність страшніша за знання, і все одно їй було страшно знати. Якби вона була певна, що він знає, усе було б добре. Вона б не боялася обманювати себе, якщо хтось поруч знає про небезпеку.

— Ти знаєш, які там наслідки? — запитала Карен.

— Ніхто точно не знає. Але я читав про кілька таких випадків.

— Не розповідай мені. Вони знають, що робити?

— За нами наглядатимуть. Будуть обстеження.

Карен здригнулася, а коли Барні торкнувся її, зіщулилась.

— Вибач, — заговорив він, — я не хотів…

— Це буде як у Хіросімі? Опіки і… все інше?

— Зовсім ні. Краще про це не думати.

— Я постійно згадую зображення тих японських жінок і дітей, у яких згоріли обличчя, а голови… — А тоді вона згадала слова чоловіка з лічильником Ґайґера. — Коли в мене повипадає волосся?

— Ґерсон каже: від трьох до чотирьох тижнів після опромінення, але воно почне відростати десь за півроку. Намагайся про це не думати.

Карен сховала обличчя в долонях. Не хотіла плакати. Неправильно так мучити його, але їй хотілося, щоб він також відчув її страждання. Увесь час, що вони пробули в лікарні, їй хотілося додому, але тепер, знаючи, що поїдуть завтра, ставало лячно. Вони кілька разів сварилися через різні дрібниці — їжу, не такий тон голосу. Коли містер Ґерсон прийшов, щоб забрати їх додому, Карен відмовилась їхати.

Ґерсон кивнув, ніби вже стикався з таким, і заговорив звучно й владно про те, як тепер удома безпечно. Він запевнив їх, що показники лічильника Ґайґера тепер нормальні в кожному кутку — ніде не вище від рівня фонової радіації.

— Що це за рівень? — вимогливо запитала Карен.

— Навіть якби не було жодного інциденту, — пояснив він, роззираючись, ніби в пошуках дошки й крейди, щоб намалювати діаграму, — лічильник усе одно не показував би нуль. Навколо нас постійно є радіація, деяка природна, набагато більше потрапляє в атмосферу від випадів після ядерних випробувань. Але що стосується пилу з радіоактивного матеріалу, який потрапив до вас із лабораторії, наші техніки ретельно все відчистили. Добряче ми у вас поприбирали. Відчистили не лише будинок і студію вашого чоловіка, але й гараж та територію на вулиці.

Ґерсон усміхнувся, ніби особисто пишався виконаною роботою.

— Ми навіть перевірили ваших сусідів. Був слід на собаці Пітерсонів — за два будинки — на щастя, невеликий. Містер Пітерсон був дещо засмучений, бо його дружина має народити дитину в жовтні. І люди, що живуть поруч, Діллони, які були у вас на барбекю четвертого липня, мали слід на тому глечику-термосі, що ви позичали. Але з іншими ви ніби