Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

прошепотів Каладін. — Десять спроб за вісім місяців. Утікав від п’яти різних хазяїв. І скільки з них увінчалися успіхом?

— Ну… тобто… якщо ти все ще тут…

Вісім місяців. Вісім місяців невільницького життя. Вісім місяців баланди та побоїв. Йому вони здавалися вічністю. Він заледве міг пригадати часи своєї служби у війську.

— Рабу нема де сховатися, — сказав Каладін, — не з таким тавром на лобі. Так, кілька разів мені щастило втекти. Але вони завжди знаходили мене. І все починалося спочатку…

Колись його називали щасливчиком. Буреблагословенним. То були пусті балачки. Радше навіть навпаки: про нього цілком можна було б сказати «не з твоїм щастям»… Солдати — народ забобонний. І хоч спочатку він намагався був покласти край таким розмовам, вони лише ще більше ширилися. Кожного, кого він хоч коли намагався захистити, незмінно підстерігала смерть — знову та знову. А тепер ось де він опинився: навіть у гіршому положенні, ніж те, з якого починав. Краще було не опиратися. Така була його доля, і він примирився з нею.

У такому погляді на життя була якась дещиця сили, дещиця свободи. Свободи того, кому нема про що турбуватися.

Врешті раб утямив, що Каладін більше нічого не скаже, і повернувся на своє місце, доїдаючи баланду. Фургони так само котилися, а на всі боки так само простягалися порослі зеленню поля. Однак та частина шляху, що впритул підступала до деренчливих коліс фургонів, була голою. З їхнім наближенням трава ховалася: кожна окрема травинка втягувалася у вузеньку, немов проколоту шпилькою, дірку в камені. І лише коли фургони проїжджали, вона боязко виглядала зі схованки й витягувала свою стеблинку на свіже повітря. Отож фургони ніби їхали по широкій кам’яній дорозі, прокладеній спеціально для них.

Тут, майже в самому серці Нічийних пагорбів, великобурі бушували з надзвичайною силою. Рослинам довелося вчитися, як виживати. Усе, що треба робити, це вчитися виживати. Зібратися з силами і пережити бурю.

Каладін унюхав запах ще одного спітнілого, немитого тіла та почув шаркання кроків. Він підозріливо глянув убік, очікуючи повернення того самого раба.

Але цього разу до нього підійшов інший. У нього була довга чорна борода, брудна та сплутана, у якій застрягли залишки їжі. Каладінова борода була коротшою: час від часу він дозволяв найманцям Твлаква обрубувати її. Як і Каладін, раб був одягнений у залишки підперезаного мотузкою коричневого мішка і, звичайно ж, був темнооким. Імовірно, він мав очі густо-зеленого кольору, хоча хто їх, темнооких, розбере. Їхні очі завжди здавалися карими або чорними, аж доки не глянеш на них при правильному освітленні.

Новоприбулий зіщулився, подаючись назад, і підняв руки вгору. Кисть однієї з них укривав висип, від якого шкіра здавалася ніби вицвілою. Мабуть, він підійшов тому, що бачив, як Каладін щось відповідав іншому невільнику. З першого ж дня раби боялися його, але й поглядали з неприхованою цікавістю.

Каладін зітхнув і відвернувся. А чоловік нерішуче присів біля нього.

— Вибач, друже, але як ти став рабом? От не второпаю — і край, а знати ж хочеться. Ми всі тут голови над цим ламаємо.

Висновуючи з вимови й темного волосся, він був алетійцем, як і Каладін. Власне, більшість рабів були алетійцями. Каладін нічого йому не відповів.

— Сам то я вкрав стадо чалів, — повів далі невільник. Його голос був по-особливому різким, ніби хтось тер один об одний два аркуші паперу. — Якби був узяв лише одного — може, просто побили б. А то ціле стадо. Сімнадцять голів… — і здавлено засміявся сам до себе, у захваті від власної хоробрості.

У дальньому кінці фургона хтось знову закашлявся. Вони являли собою жалюгідне видовище — навіть як для рабів. Слабкі, хворобливі, недогодовані. Дехто з них, як і Каладін, неодноразово пробував утекти, проте тавро «шаш» стояло на лобі лише в колишнього Буреблагословенного. Тут були зібрані найупослідженіші представники їхньої нікчемної касти — ті, кого продають із величезною знижкою. Тепер їх напевно везли на перепродаж у якийсь віддалений куток, жителі якого страшенно потребували робочих рук. Узбережжя Нічийних пагорбів було всіяне невеликими вільними містами, де воринські закони, що регулювали поводження з рабами, сприймалися як невиразні чутки.

Подорожувати в цьому напрямку було небезпечно. Ці землі нікому не підкорялися, а тому, подавшись навпростець через відкриту місцевість і віддалившись від усталених торговельних шляхів, Твлакв запросто міг нарватися на безробітних найманців — людей геть-чисто позбавлених честі, які не побоялися б убити работорговця та його рабів, лиш би вкрасти кілька чалів і фургони.

Люди без честі. А що, невже траплялися й інші?

«Ні, — подумалося Каладінові. — Честь уже вісім місяців як мертва».

— Ну, — перепитав раб із кошлатою бородою, — то що ж ти такого встругнув, що й тебе запроторили до наших лав?

Каладін знову сперся рукою об ґрати.

— А як тебе впіймали?

— Та-а-ак, дивна штука — життя… — протягнув невільник. Каладін так нічого йому й не відповів, але той відповів сам собі — та тим і вдовольнився. — Усе через жінку, аякже. Мав би здогадатися, що вона мене видасть…

— Не треба було тобі красти чалів — надто неповороткі. От якби коней…

Той голосно зареготав.

— Коней? За кого ти мене маєш — за божевільного? Якби я виявився конокрадом, мене би повісили! А за чалів я хоча б усього лишень заробив тавро раба…

Каладін глянув убік. Випалене на лобі співбесідника тавро було більш давнє, ніж його власне: шкіра довкола шраму вицвіла й побіліла. Що це за диґліф? «Сас мором», — уголос прочитав Каладін. Так називалась вотчина феодала, де викрадача чалів затаврували як раба.

Чоловік звів на нього спантеличені очі.

— Ого, то ти й ґліфи знаєш? — кілька ближніх рабів заворушилися, зачувши таку дивину. — Тоді історія твого життя має бути ще цікавішою, ніж я гадав.

Каладін окинув поглядом трави, які похитував легкий вітерець. Щойно він посилювався, найбільш вразливі стеблинки ховалися до своїх нірок, від чого пейзаж ставав строкатим, мов лисіюча шкіра хворого коня. Спрен вітру був тут як тут, перепурхуючи з одного клаптя зелені на інший. Скільки ж часу минуло відтоді, як той ув’язався за ним? Щонайменше пару місяців. От дивина! Хоч це могла бути й інша вітрокузька: як їх розрізниш?

— Ну? — під’юджував раб. — То як ти тут опинився?

— З багатьох причин, — одказав Каладін. — Через невдачі. Злочини. Зради. Власне, як і чи