Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

Була приблизно сьома година, коли Рігу проїжджав повз «Кав'ярню миру». Сонце, заходячи і освітлюючи косим промінням гарненьке місто, розливало по ньому свої прекрасні червоні тони, а ясне дзеркало озера було контрастом виблискуванню вогняних шибок, де зароджувались найдивовижніші й найнеймовірніші барви.

Занурившись у думки, глибокий політик, весь у підступах, так повільно пустив свого коня, що, їхавши повз «Кав'ярню миру», він зміг почути своє ім'я, викрикнуте в розпалі однієї з тих суперечок, які, за спостереженням абата Топена, становили найгрубіше протиріччя між назвою цього закладу і його звичаями.

Для розуміння цієї сцени треба з'ясувати топографію цієї обітованої країни, що обмежувалася на майдані кав'ярнею, а на кантональному тракті закінчувалася славетним «Тіволі», який місцеві верховоди призначали на місце дії для однієї із сцен змови, давно задуманої проти генерала де-Монкорне.

Нижній поверх цього будинку, поставленого в куті між майданом та шляхом і спорудженого на взірець будинку Рігу, з трьома вікнами на шлях, виходить на майдан двома вікнами із скляними вхідними дверима між ними. Крім цих дверей, у «Кав'ярні миру» є ще одні невеличкі дверцята — на вузький прохід, який відокремлює її від сусіднього будинку суланжського крамаря Вале і яким проходили на внутрішнє подвір'я.

Будинок цей, весь пофарбований у золотистожовтий колір, крім віконниць, які були пофарбовані на зелене, — один з небагатьох у цьому маленькому місті будинків на три поверхи з мансардами. Ось чому.

До дивовижного розквіту Віль-о-Фе другий поверх цього будинку з чотирма кімнатами, обладнаними кожна ліжком і поганенькою обстановкою, потрібною для виправдання назви «мебльовані кімнати», здавався людям, змушеним приїжджати в Суланж у своїх справах у колишньому окружному суді, або гостям, яким не знайшлося місця в замку; але от уже двадцять п'ять років, як ці мебльовані кімнати не мали інших пожильців, крім мандрівних акробатів, ярмаркових крамарів, продавців цілющих засобів та комівояжерів. На час суланжського свята кімнати здавалися по чотири франки на добу. Ці чотири кімнати Сокара приносили йому сотню екю, не рахуючи екстраординарних прибутків від страв, які споживали в цей час в його кав'ярні пожильці.

Фасад з майдану був прикрашений зовсім незвичайним живописом. На вивісці, що відокремлювала кожне вікно від дверей, було видно більярдні киї, любовно перевиті стрічками; над бантами височіли чаші димучого пуншу в грецьких вазах. Слова «Кав'ярня миру» виблискували жовтим по зеленому полі, на кожному кінці якого були намальовані піраміди з трикольорових більярдних куль. У зелених віконних рамах були невеличкі простенькі шибки.

Десяток туй, що стирчали в своїх дерев'яних кадках праворуч і ліворуч від входу й заслуговували назви «кавових дерев», красувався своїм таким же хворобливим, як і претензійним листям. Парусинові намети, якими торговці Парижа і деяких багатих міст охороняють свої крамниці від сонячного проміння, були тоді розкішшю, ще невідомою в Суланжі. Колби, розставлені на полицях за віконними шибками, тим більше заслуговували своєї назви, що благословенна рідина підпадала в них періодичним нагріванням. Концентруючи своє проміння у лінзоподібних здуттях шибок, сонце збуджувало на виставці бродіння в суліях мадери, сиропів та лікерів і в вазах з сливами й вишнями в горілці, бо спека була така сильна, що змушувала Аглаю, її батька й шинкового слугу розміщуватися на двох лавочках, що стояли обабіч дверей і були ледве захищені від сонця нещасними кущами, які мадмуазель Аглая поливала мало не гарячою водою. В деякі дні можна було бачити, як всі троє,— батько, дочка й слуга, — сплять, розтягшись, як хатні тварини.

У 1804 році, в епоху моди на «Поля й Віржіні»[104], кімнати були прикрашені шпалерами з зображеннями найголовніших сцен із цього роману. Тут можна було бачити негрів за збиранням кави, що водилась десь у цьому закладі, в якому не випивалося й двадцяти чашок кави за місяць. Колоніальні товари так мало були в суланжських звичаях, що приїжджий, який попросив би чашку шоколаду, завдав би дядькові Сокару великих труднощів; але він дістав би нудотну темну рідину, добувану із таблеток, до складу яких входить більше борошна, тертого мигдалю і цукру-сирцю, ніж рафінаду й какао, і які продаються по два су в сільських бакалейних крамничках та фабрикуються з очевидною метою підірвати розповсюдження іспанського колоніального товару.

Що ж до кави, то дядько Сокар просто кип'ятив її в посудині, відомій у кожному господарстві під назвою великого глиняного горщика; він кидав на дно його розмолотий цикорій і зі спокоєм, гідним паризького гарсона, подавав цей відвар у фарфоровій чашці, яка не розіб'ється навіть, коли її кинути на підлогу.

В той час шаноба, яку збуджував цукор за імператора[105], ще не розвіялася в Суланжі, і Аглая Сокар відважно подавала чотири грудочки цукру завбільшки з горішок у додаток до чашки кави якому-небудь ярмарковому крамареві, що надумався попросити собі чашку цього літераторського напою.

Внутрішнє оздоблення кав'ярні, прикрашене дзеркалами в золочених рамах і гачками з розетками для вішання капелюхів, не змінювалося відтоді; як весь Суланж ходив любуватися на ці дивовижні шпалери й на прилавок, пофарбований під червоне дерево з верхньою дошкою сірого мармуру, на якому сяяли вази з накладного срібла й лампи подвійної тяги, як кажуть, подаровані Гобертеном красуні пані Сокар. Тепер усе це потьмянив липкий шар, що міг порівнятися лише з тим нальотом, яким вкриваються старі картини, забуті на горищах.

Пофарбовані під мармур столи, оббиті дешевим червоним оксамитом табуретки й кенкетна лампа з повним олії кулястим резервуаром та двома горілками, що звішувалася на ланцюгу з стелі, прикрашена кришталевими підвісками, поклали початок славі «Кав'ярні війни».