Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

Драгоманов цікавився Карпатською Україною до кінця свого життя. У відповіді на вітання з нагоди 25-ої річниці своєї громадської діяльності, яка написана незадовго до його смерті 1895 р. і яку можна вважати його політичним заповітом, Драгоманов іще раз повернувся до цієї проблеми:

“Єсть іще одна частина нашої спільної батьківщини, котрої я не можу забути ніколи, немов пораненого брата. Се Угорська Русь. Одвідавши двічі в 1875–76 рр. ту сторону, я пересвідчився, що там про простий люд або ніхто не дума, або беруться до нього такими способами, котрі зарані засуджені на невдачу.

Там найчесніші руські патріоти живуть думкою і серцем або серед стародавніх князів та бояр, або серед далеких архиєреїв і генералів московських, а живого народа руського, з єго горем під боком своїм не бачать, а коли іноді заговорять до него, то все про мертве і такою мовою, котрою ніхто не говорить і котрої вони сами не розуміють без мадярського перекладу (с боку).

Позаяк я був першим українцем, одвідавшим Угорську Русь, і позаяк я побачив, що вона одрізана духовно навіть од Галичини, більше, ніж Австралія від Європи, — то я собі дав Аннібалову присягу працювати для того, щоб прив’язати Угорську Русь до нашого національного демократичного і поступового руху, в котрому лежить єї єдиний порятунок. Нещасливі пригоди підрізали мої початки...

Так Угорська Русь зостається без проповіді поступових думок і доси. Я не можу виповнити моєї присяги, але тепер, получивши привітання од так чисельної громади земляків, осмілююсь скласти ту присягу на їх голови”[683].

Під русофільським проводом національне життя русинства в Закарпатті наприкінці XIX ст. і далі занепадало, підтверджуючи таким чином точність драгоманівського діагнозу. Ділові засідання “Общества св. Василія” проводилися тоді угорською мовою, і воно стало майже повністю бездіяльним. Русофільські газети занепали через нестачу співробітників та передплатників. 1885 р. місцевий письменник Олександр Митрак (1837–1913) скаржився: “Нас залишилося всього п’ятеро, і ми стоїмо ближче до могили, аніж до колиски”. Цей розпачливий настрій висловив інший письменник русофільської орієнтації Юлій Ставровський-Попрадов у поемі з дантівською назвою “Lasciate Ogni Speranza”:

“Позбавлений почуттів і сили,

Ти, мій беззахисний Гелоте,

Мій нещасний угорсько-російський народе,

Опущений в темряву могили!

Слов’яне, заспівуйте похоронний марш,

Запалюйте похоронний факел!”{103}

Становище закарпатських русинів справді було вкрай безрадісне, але перебільшений песимізм Ставровського-Попрадова відображав банкрутство русофільського напряму, прихильники якого зайшли в глухий кут. сподіваної інтервенції царської Росії не передбачалося, а самі русофіли не знали, як мобілізувати ресурси власного народу проти дедалі сильнішого тиску мадяризації. На зламі століть старші русофільські діячі з покоління Добрянського та Раковського великою мірою вже зійшли зі сцени, а їхніх спадкоємців не було видно. Але це не означало, що русофільство зникло повністю. Радше воно впало в стан зимової сплячки, з якої почасти вийшло після 1918 р. Русофільські настрої збереглися також на народному рівні, що засвідчив православний релігійний рух, який стихійно поширився по деяких закарпатських селах на початку XX ст. Навернення до православ’я відбивало соціальне невдоволення селян, їхнє розчарування змадяризованим греко-католицьким духовенством. Влада відповідала на це публічними судовими процесами 1904 і 1913 рр. над православними агітаторами та вірними, звинувачуючи їх у порушенні громадського порядку й державній зраді.

ЗАКАРПАТСЬКЕ НАРОДОВСТВО І ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ

Появу народовського напряму треба розглядати на тлі гнітючих умов життя карпато-українського народу на зламі століть. Економічний стан русинського селянства під владою угорського латифундизму погіршився у гірських районах до стану хронічного голоду. Тяжкі злидні дали поштовх еміграційному рухові до США, що набрав масових розмірів. Ця демографічна катастрофа стурбувала будапештський уряд. На вимогу мукачівського греко-католицького єпископа Юлія Фірцака (1836–1912, посвячений 1891 р.), уряд 1897 р. почав т. за Гірську акцію, направлену на покращення соціально-економічних умов руського селянства. Проте практичні результати акції були незначні.

Іншим чинником цієї ситуації було наростання мадяризаційного тиску, який досяг вершини під час святкування тисячолітнього ювілею Угорщини в 1896 р. Горезвісний шкільний закон Аппоньї 1907 р. спричинився до закриття тих небагатьох початкових шкіл із русинською мовою викладання, які ще існували; середні школи були повністю змадяризовані вже багато десятиліть. Цій асиміляційній політиці сприяв гурток мадяронської інтелігенції русинського походження, зосередженої в Будапешті. Їхня мета полягала в тому, щоб перетворити угорських русинів на “греко-католицьких” мадярів протягом одного-двох найближчих поколінь. Аби досягти цього, треба було викорінити ті особливості греко-католицької церкви, які ще явно пов’язували її зі східнослов’янським світом: запровадити григоріанський календар замість юліанського, замінити в руських виданнях кириличну абетку латинською (з мадярським правописом) і, нарешті, ввести в церковну службу мадярську літургічну мову замість традиційної церковнослов’янської. Незважаючи на деякі слабкі протести, уряд провів усі ці заходи до початку війни. Щоб довершити картину, треба згадати про атмосферу залякування, що відзначалася адміністративними переслідуваннями та злісними доносами в угорській шовіністичній пресі на всіх, кого підозрювано в недостатній лояльності до Угорщини.

За таких несприятливих обставин декілька молодих русинських інтелектуалів розпочали пошук нових шляхів, щоб забезпечити виживання й можливе майбутнє відродження свого народу. Вони переконалися в безплідності русофільської орієнтації, звинувачуючи її в занепаді русинського національного життя. Вирішальним кроком стала відмова від буцімто літературної російської мови, прихильниками якої були русофіли, і вибір народної мови як мови освіти та література Тижневик “Наука”, який почав виходити 1897 р., став органом народовського руху. Від 1903 р. його редактором був Августин Волошин (1874–1946), греко-католицький священик, що відзначився також як просвітник, автор багатьох граматик і підручників. Серед представників народовської орієнтації були науковці: історик та етнограф Юрій Жаткович (1855–1920) і літературний історик Гіядор Стрипський (1875–1949). Стрипський опублікував монографію “Старша руська письменность на Угорщині” (1907), у якій доводив, що досить багата рукописна література, поширена в Закарпатті в XVII–XVIII ст., писалася мовою, близькою до народної, а отже, русифікаторська лінгвістична тенденція другої половини XIX ст. була відхиленням від давнішої місцевої традиції.

Розвиток народовського напряму стимулювався прикладом та дедалі тіснішими зв’язками з українським національним рухом у Галичині, який досяг на той час великих успіхів. Жаткович і Стрипський друкувались у виданнях Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а деякі науковці з Галичини (Іван Франко, Володимир Гнатюк, Степан Томашівський), ідучи слідами Драгоманова, писали праці на закарпатські теми. Галицький митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький зробив сенсацію серед закарпатського духовенства, коли під час свого візиту до Ужгорода публічно говорив