Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

Було не так як він очікував. Жодних зловорожих тіней і похмурих постатей, які минали б його, наче духи. Тільки світло від лампадки виразно зіщулилося, втім не так, щоби не освітлювати йому шлях, а свербіння між лопатками незначно посилилося. І все. Схоже, чари не мали покрити все густою темрявою. Просто мали зробити так, аби цікаві очі не помічали того, що повинно бути прихованим. І вочевидь, застерегти власників тих очей, що краще полежати в ліжку, напитися чи пообійматися із жінкою, необов’язково навіть із власною, ніж стирчати біля вікна й витріщатися в ніч.

Перша лампа виринула з темряви ледве за кілька кроків від нього. Залізний стовп із заскленою кліткою нагорі. Він зупинився, поволі поставив банку з олією на бруківку, потім — лампаду, потягнувся. „Ну ж бо, мерзото“, — підігнав їх подумки, — „бо ще хвилька — і ви зрозумієте, що я не маю й зеленого поняття, як це робити“.

Запалив ґніт на кінцівці посоха. Посипалися іскри, полум’я виявилося дивовижно світлим і живим. Злодій потягнувся за начинням з олією.

Кроки.

— Майстер цеху не казав тобі, що сьогодні в цю дільницю не можна заходити?

Він різко розвернувся, наче його застали зненацька. Їх було двоє: низький худорлявець і високий, потужний, наче стогалонова діжка, здоровило. Худий не мав тіні — пасма темряви спливали від нього на бруківку, звиваючись навсібіч. Чародій та охоронець. Цього здоровила Альтсін міг на якийсь час проігнорувати, він стояв трохи нахилений уперед, із вільно опущеними руками й широко розставленими ногами. Ця поза повинна залякувати, але була поганою для нападу чи захисту. А чародій…

— Я питав, — хрипло просичав маг крізь стиснуті зуби. Чародій був стомлений, бо утримувати такі потужні чари — справа важка. Напевне, він діяв не сам, адже якби міг один занурити в морок цілу дільницю, то був би славетнішим, і тоді біля нього знаходилося б кілька охоронців.

— Я отримав доручення від старшого запалювана, добрий пане, — злодій нахилив голову. — Ми маємо увійти до дільниці й запалити всі лампи, як щовечора. Так він мені сказав. Я більше нічого не знаю, пане.

Чародій нетерпляче махнув рукою. Альтсін знав, у якому він стані. Довга інтенсивна концентрація на заклятті, використовування й перетворення виснажували Сили швидше, ніж багатогодинна праця на галері.

— Вергу, — чародій одізвався нарешті змученим голосом. — Йди до Амендея.

Охоронець кахикнув і розвернувся, не зронивши ані слова. Коли робив перший крок — металева банка вдарила його в потилицю із такою силою, що її стінка вигнулася. Чародій роззявив рота, тіні, що стікали з нього, різко відсахнулися, мов налякані, й тієї самої миті окутий залізом кінець посоху вдарив його під дихало. Крик перетворився на хрипіння. Альтсін не став чекати, крутонув обіруч посохом і тарахнув мага в голову, провернув його і для впевненості додав із іншого боку. Полум’я на кінці посоха зафуркотіло й погасло.

Вони обидва впали: чародій, наче стос шмаття, а охоронець — як лантух мокрого борошна.

Злодій копнув лампаду вбік і завмер у темряві, очікуючи криків тривоги, свисту стріл і тупотіння ніг. Нічого. Тиша. Ким би не був той Амендей, він знаходився, мабуть, надто далеко. До того ж, лінія магів була розставлена надто широко. Або ж граф не мав достатньої кількості людей, або ж виказував дивовижну байдужість до справи.

Альтсін швидко перевірив своїх жертв. Обидва були живими. Маг дихав неглибоко й швидко, кров, що витікала з порізу на голові, утворювала на бруківці темну калюжу. Тіні розлетілися, а світло від найближчого ліхтаря сміливіше вдерлося до вулички.

Ну то що, починаємо розвагу?

Злодій знав цю дільницю краще, ніж більшість її мешканців. Мугрея була садибою гільдії Цетрона, і коли Альтсін тільки потрапив під його опіку, то виховувався на її вулицях. І на дахах, і в каналах, і в підвалах. Підозрював, що тут не було місця, куди б він не навідувався.

А тепер Цетрон, як старий ведмідь, виявився загнаним у свій барліг.

Граф, мабуть, ніколи не полював на великого звіра на його власній території.

* * *

Морок. Темрява липка й брудна. Здавалося, що тіні постійно рухаються, пересуваються, залишаючи за собою сірі смуги, які не зникнуть навіть за денного світла.

Альтсін зупинився в завулку і стягнув одяг ліхтарника. Шкіряний плащ не захистив би його від стріли з арбалета чи від удару меча, зате добряче сковував рухи, а до того ж трохи поскрипував у темряві.

Він перевірив зброю. Два кинджали, кастет, гаррота, кілька пляшечок із отрутами і кислотою проти мечів, палиць і магії стражників, чарівників і Праведних. Ну й, вочевидь, це мерзотне, неспокійне відчуття, що сутність, яка сидить у його голові, чим би вона там не була, нетерпляче чекає і все більше втішається наближенню бою.

Принаймні один із них добряче розважиться.

Альтсін відступив углиб завулка й зміряв стіну поглядом. На щастя, в цій дільниці не панувала мода на архітектурні дива, завезена з Імперії, що набувала форми чотирьох- чи п’ятиповерхових кам’яниць із такими прямовисними дахами, що навіть коти не зуміли б на них втриматися. Тут будували низенькі, ледве на два поверхи, будинки із пласкими дахами, на яких вечорами зазвичай розквітало товариське життя. Попереду було вікно, над ним — малий балкончик, а ще вище — балюстрада, яка огинала верхню терасу. Кілька рухів — і він міг опинитися нагорі.

„Думай“, — нагадав він собі. Явиндер стверджує, що Терліх атакував під впливом імпульсу, через смерть Праведного й тих хвиль, які розійшлися Силою, коли пробудилися твої сни. Тож він імпровізує. Скільки може мати людей? Він відіслав триста проти Каракатиці, а проти Цетрона? П’ятсот? Ні. Лінія сторожі й чарівників надто слабка, надто розтягнута. Ще не чути тривоги, все ще ніхто не знайшов оглушеного мага. Тому? Триста, може, навіть менше. З міських вартових він обрав тих, хто виявився під рукою, а за такий короткий час не привів би більше двох сотень, не зумів би опорожнити вулиці всього міста від озброєної варти. До того тринадцятеро Праведних і жменька чарівників. Разом — не більше трьох сотень.

Товстий готувався до бою вже тривалий час, але, скоріше за все, він теж такого не очікував. Зазвичай на дільниці він мав близько трьохсот людей, але, прокляття, його злодії не могли змагатися у відкритому бою з міською вартою, озброєною кольчугами, мечами, алебардами й арбалетами. До того ж він міг найняти чарівників, але не дуже добрих. Явиндер стверджує, що граф думає як генерал, тож, швидше за