Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

— Якби два роки тому мені розповіли, що Рендалл Савітрі рятуватиме Нитки й майбутнє Академії, я б не повірила в це…

— Я не рятую Нитки і ваше майбутнє, — заперечила Рен. — Я рятую Закса Нортона, який втрапив у велику проблему з вашим коханим, пані директорко. А ще планую зробити те, що я пообіцяла Бентен перед її смертю: використати її силу на добру мрію.

— А коли щось піде не так? — похмуро озвався Зак, який сидів, утупившись в одну точку, наче не міг зрозуміти, живий він чи мертвий.

— Коли щось піде не так, Нортоне, то я розберуся з цим. Врешті-решт, я найкраща випускниця коледжу мрієростів. Навіть якщо й не пригадую свого навчання там.

— А як сталося взагалі, що ти при здоровому глузді поставив на кін своє життя? — розпитувала Рен, вимальовуючи в блокноті схему, щоб не тримати все в голові, і вираховуючи витрати енергії.

Колби з силами Бентен і подарунком Історика лежали у внутрішній кишені. Хоча власні сили підводили її останнім часом, але тепер вона відчувала, як усе виструнчується. Усе було правильно.

Хлопець склав руки на грудях і осміхнувся.

— Бо я не був певен, що я при здоровому ґлузді, — Заксова усмішка здригнулась. — Бо вдома ніхто не знав, хто така Ґайя Нортон. Ні фото, ні документів, ні єдиного спогаду. Я вирішив, що це поганий жарт. Потім закралися підозри: поїхав дахом. Батьки навіть хотіли мене до відповідної лікарні відправити, але злякалися скандалу. Тоді він і з’явився…

— Щоб ти точно вирішив, що здурів?

— Ага. Вимучений і розгублений, я погодився на все тоді. Бо пам’ятав її — а цього ж не мало б бути. А я пам’ятав. І він сказав: я якимось клятим чином сприйнятливий до всіх цих божествених сил. І зможу все. Але коли прийшов сюди, скориставшись силами Зевса, то Ґайї в Академії вже не було. Ми розминулись. А мене зарахували — брат Зірки! Потенційний талант!.. На щастя, коханець Ама не був скінченою сволотою і пообіцяв, що я матиму стільки часу на її пошуки, скільки забажаю, — хоч до випуску.

— То ось чому випуск тебе так налякав.

— Частково. До всього, я не знав, куди рухатися. Я лише одного разу натрапив на відзвук Ґайїної аури — і шукав її в усіх світах неподалік від першого відзвуку, обираючи час і точки, де вона теоретично могла б опинитися згідно з усіма цими мудрованими правилами. А ще — хай як смішно це звучить, я був певен, що вона зазирне на каву. Вона не стримається. Тому й ходив із тобою в усі ті гарненькі заклади, які впали б їй в око. Хоча був певен, що її аура задзвенить мені так голосно й чітко, аж почую її й на іншому кінці міста…

— Ґайя рада була тебе зустріти, — усміхнулася Рен, пригадуючи сповнену енергії дівчину з гострими червонястими очима.

— Та вона навіть не пам’ятає мене, — зашарівся Зак. — І ошивається з якимось патлатим бовдуром, схожим на серійного вбивцю.

— Він про неї подбає. Образ серійного вбивці непогано відлякує недоброзичливців. А тебе вона пам’ятає. У глибині душі. Інакше не прийшла б у ту кав’ярню, не сіла б до нас. Вона достеменно відчувала щось.

— Так, запах улюблених тістечок вона відчувала… — хмикнув Зак і стишив голос: — Але слухай, Рен, я не хочу, щоб ти робила це.

Вона ледь стрималася, щоб не нагримати на нього.

— Життєва сила Бентен Акай, — Рен продемонструвала Закові довгасту колбу, заповнену сяючою золотою субстанцією, а тоді дістала іншу ємність: — Іще одне джерело енергії. Корисне. Вір мені.

— Нортоне! — Адіті стрімко йшла до них з іншого кінця коридору. — Нортоне, тебе хоче побачити директорка.

— Я ж щойно звідти! — невдоволено зауважив хлопець, хоч під час минулого візиту Аматерасу ні словом не обмовилась про Громовержця. — Рен, зачекай мене. Я швидко… — Зак кинувся за Адіті, проте ще кілька разів зиркнув через плече, доки вони не дійшли до кінця коридору.

— Я буду тут! Повертайся швидше.

Рен підбадьорливо всміхнулася, бо й сама відчувала себе на диво спокійною. Думки вже не плутались, паніка відступила. Розум підказував, що нічого поганого статися не може. А отже, треба вибудувати схему, здійснити бажання — і все буде позаду.

Що буде попереду, вона не знала.

Холодний коридор не відлунював кроками. Дівчина підозрювала, що більшість студентів зараз у госпіталі, в Керна. І добре — ніхто не відволікатиме. Вузли й лінії перепліталися в думках та на папері, вибудовуючи сильну, безпрограшну структуру, де не було місця для невдачі.

Віддалений крик пролунав знадвору.

Рен вирішила, що хтось радіє перемозі надміру експресивно.

Наступний скрик не скидався на радість. Дівчина списала його на лікувальний процес професора Діана. Вона пригадувала кожен раз, коли він повертав її до тями. І то був переважно болісний досвід.

Коли нерозбірливі вигуки озвалися вже ближче, Рен вирвалася зі своїх креслень — і саме вчасно: коридором наближався Ньєрд. Він був без окулярів, із чола сочилася кров, а сріблисті очі горіли, як у лихоманці.

«Нічого поганого вже не може статися. Стовпи пішли», — подумки заспокоїла себе Рен і спитала:

— Ніку, що відбувається?

— Аномалії. На нас повсюдно накинулись аномалії.

— Торарею, ми можемо на тебе покластися? — спитала Аматерасу тихо. — Прихід Стовпівта їхніх віддзеркалень шалено порушив рівновагу. Якщо зараз не вгамувати напливу аномалій…

— Я впораюся, — кивнув той.

— Аррі, зажди! — Діта вже вчепилася в доцентове передпліччя. — Трясця, скільки століть мине, перш ніж ти допетраєш важливість командної роботи… Ама-мі, я з ним! — Вона помахала директорці і, міцно тримаючи Торарея попід руку, поволокла його до дверей.

Ама провела їх поглядом, поки ще могла стояти на ногах. Знала: хвилина-друга, і її звалить безтяма. Як і під час кожного Вихору. Як і під час