Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Спершу здавалося, що основна маса їх прямує просто в лоб, між шосе і залізницею, а тепер вони скупчувалися до Бобруйського шосе, праворуч від спостережного пункту, на якому перебував Серпілін. «Усе-таки близько, — подумав він і ще раз повторив подумки — Близько вже!»

І в цьому подумки сказаному «вже», хоч-не-хоч бриніло почуття страху.

Перебуваючи на війні в різній обстановці і на різних посадах, до чогось звикаєш, а від чогось одвикаєш. І від того, свідком чого ставав зараз Серпілін, він останнім часом усе-таки одвик. Так близько від себе бачити німецькі танки йому не доводилося з Курської дуги. Тоді атака застала його на спостережному пункті дивізії, і він теж не поїхав звідти. Командуючий не шукає для себе небезпеки, це було б безглуздо й шкідливо для справи! Та майже щоденні поїздки у війська допомагають розуміти підлеглих. То тут, то там нагадують тобі самому, що таке небезпека.

Людина, яка не знає або вважає, що вона не знає страху смерті, не може розумно керувати військами. Не відчуваючи страху смерті сама, вона не знатиме, що можна й чого не можна вимагати від підлеглого. А коли наказуєш, треба знати, яке місце має страх при виконанні твого наказу.

Перебільшуючи значення цього страху, мирячись з ним у підлеглому, не вимагатимеш від нього того, що зобов’язаний і можеш вимагати. А применшуючи, вимагатимеш зайвого, нездійсненного і, отже, марного.

Приблизно такий вигляд мали б думки Серпіліна, що охопили його в останні дві чи три хвилини, поки він спостерігав дедалі швидший рух німецьких танків, якби можна було вишикувати їх, ті думки.

Але вишикувати їх у такій послідовності не було змоги, бо його думки про те, що можна й чого не можна вимагати від людини на війні, переривалися власним відчуттям дедалі більшої небезпеки, що його, заглушаючи в собі, зазнав Серпілін, побачивши, як наближаються й наближаються танки й самохідки.

— Товаришу командуючий, ваш наказ виконав.

Це повернувся ходом сполучення Синцов.

— Рація ціла?

— Усе гаразд.

— А люди?

— Теж.

Синцов відповідав, а сам напружено дивився вперед, на німецькі танки.

— Товаришу командуючий, — раптом сказав Синцов, — вам принесли…

Серпілін спершу не зрозумів — виявляється, за спиною в Синцова стояв Галчонків ординарець з казанком.

Казанок було накрито перевернутою кришкою, на кришці лежали ложка й хліб. Ординарець стояв, тримаючи в руках казанок, і обличчя в нього було таке саме напружене, як і в Синцова. А очі хоч і дивились на Серпіліна, але все одно насправді дивилися крізь нього, туди, в поле, на німецькі танки…

— Поставте, — сказав Серпілін, подумки вилаявши Галчонка за те, що не зрозумів жарту.

Ординарець поставив казанок в утрамбовану земляну пічурку.

— Дякую, йдіть, — сказав Серпілін.

І той повернувся кругом, пішов, але пішов так, ніби й тепер, ідучи ходом сполучення, спиною до німецьких танків, усе ще дивиться на них туди, в поле…

Цієї хвилини між німецькими танками і впритул за ними, відсікаючи бронетранспортери та піхоту, що йшли слідом, лягла ціла серія вибухів стодвадцятидвохміліметрових снарядів. Ударили одразу двома дивізіонами. Уже не били по німецьких батареях, а перенесли весь вогонь сюди. Один залп, потім другий, потім третій… Кілька бронетранспортерів з піхотою вирвалися слідом за передніми танками на дорогу і зникли з поля зору Серпіліна за вигином узлісся.

Два бронетранспортери загорілись, загорівся танк, піхота почала залягати, хтось побіг назад.

І раптом праворуч, близько, — Серпілін раніше не помітив, що один з наших танків стоїть у засідці так близько, — вдарила танкова гармата. Різко, з віддачею, потім ще одна й ще…

Танкові гармати заговорили вздовж усього узлісся — і ліворуч, і праворуч. Одні німецькі танки затупцювали на місці, інші на великій швидкості рвонулись уперед по дорозі, стріляючи на ходу. Болванка, що вдарила в наш танк, відскочила рикошетом і з вищанням пішла низько над землею.

Якась ще не задушена німецька батарея все ще била по лісу.

Три чи чотири хвилини здавалося, що там, попереду, на полі, перед узліссям, у німців якась каша — незрозуміло, куди ж вони рухаються. Та поступово ця каша розповзлася. Піхота побігла назад. Два бронетранспортери поспішали назад, вихляючи між вибухами й вирвами. Сім чи вісім танків і самохідок горіли просто на узліссі, а з десяток машин на різних швидкостях відповзали назад.

Стіна артилерійського вогню немовби розірвала німців на дві частини, і тих танків, що проскочили крізь неї, Серпіліну тепер не видно було, але добре чутно. Вони просувались і стріляли десь недалеко, праворуч, за лісом, там, де їм була влаштована засідка і де наші — це відчувалось за звуками бою — розстрілювали їх з двох боків зустрічним вогнем.

З глухим сильним стуком били танкові гармати — і наші, й німецькі. Потім повітря сколихнув важкий вибух протитанкової міни. І раптом з усього цього мішаного гуркоту долинуло надсадне, задихане ревіння мотора. З лісу вихопився німецький важкий танк і на граничній для нього швидкості помчав полем, наздоганяючи піхоту, що відстала, і вцілілі штурмові гармати й танки, які вже відійшли туди до Могильова. Він проскочив крізь густу мережу вибухів і пішов далі. Один снаряд навскоси вдарив його в кормову броню, другий влучив просто в башту; навіть видно було, як танк схитнувся, але знову пішов уперед.

— Утік усе-таки, — з досадою сказав Серпілін. І подивився на поблідлого від збудження Синцова.

Одна німецька батарея все ще била по лісу. Ззаду долинуло кілька пострілів з танкових гармат, потім ще один.

Знову кілька і знов один. І все! Тільки хтось іще стріляв з кулемета…

Серпілін здригнувся від ревіння. Над узліссям, пікіруючи на поле, промчала шестірка наших штурмовиків.

— Оце вже гірше, — сказав Серпілін. — Коли б по нас не вчистили.

Та з-попід узлісся одразу знялося кілька сигнальних ракет, що позначали передній край. Певно, не лише Серпілін подумав про те, щоб не вчистили по