Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

«Коло готове було замкнутись: яничарство Аліма у „Мальвах“ – відступництво на рівні підсвідомості; Ренегат шукає обґрунтування й виправдання своєму вчинкові, пошуки приводять його до зовсім небажаного результату, він усвідомлює цілковиту безплідність власного буття».

І справді коло замкнулося – від Стамбула в «Мальвах» до Греції в «Ренегаті» – й віддалилося від нинішньої проблематики рівно настільки, як коло імперської історії від української землі.

А навіщо, скаже читач, потрібна була авторові вуаль у творі, писаному на свободі: чи ж то мало місця для такої теми на рідній землі, та й писати можна вже про все відверто…

Поштовхом до вибору географічного середовища для мого дослідження був сам термін «ренегат», історичне походження якого чисто грецьке. Крім того, історія нашої нинішньої боротьби за незалежність аналогічна з історією грецької революції першої половини XIX століття – у своїй неготовності до свободи, відсутності повної політичної сформованості нації, у безконтрольному праві люмпена втручатися у боротьбу й часто брати в ній верх, у нестачі сильних лідерів і в засиллі влади ренегатів, які або проникають у молоді новостворені державні структури, щоб створити не національну, а безлику державу, або ж реанімують напіврозвалену імперію. А ще – Греція прожила стільки в неволі, скільки й Україна, і породила тип безнаціонального покруча, котрий свято вірить, що народи, які визволяються від імперії, на свободі не виживуть. А теж – Греція, як і Україна, мала вже у своїй історії державне життя, яке своєю славою, втіленою у фольклор і літературу, задовольняло амбіції загумінкових патріотів й підмінювало реальну боротьбу. А також те, що Греція, не зважаючи на масове ренегатство, вистояла, як вистоїть і Україна… Грецький історичний матеріал дав мені можливість узагальнити проблему ренегатства не в національно-українському розумінні, а вселюдському – як явище, властиве не лише нашому народові.

Й, нарешті, я добре знаю Афіни. Тричі побував у цьому преславному в історії й зовсім звичайному сучасному місті торговців, крикунів, шахраїв – і, зрештою, в місті високої духовної культури. Докладно знаю історичні місця в Афінах, зустрічався тут з грецькими письменниками й політиками, побував у домах і тавернах, знаю той хаос, який називається афінським ринком, й полюбив я навіки три афінські вершини, на яких, мов на якорях, тримається столиця Греції: Акрополь, Агору й Лікабет. Хто побував на цих висотах і мав щастя дивитися з них на біле місто, яке не має краю, як море, той може сказати, що знає Афіни.

…Протягом довгих років, немов мисливець по сліду, наздоганяв я сторінками своїх книг Ренегата, задокументовуючи матеріал слідства, щоб винести зрадникові справедливий вердикт; це мені не вдавалося – я вивчав епоху й оточення Ренегата, а сам він вислизав з моїх рук, ніби в’юн. Нарешті я таки спостиг злочинця у його власному домі… Так приблизно розпочинаю свій роман-студію, що є описом моєї мандрівки-погоні за зрадником, якого я в творі анатомую, щоб пізнати сутність зради.

Що то був за дім, в якому я спостиг злочинця: плоскодаха халупа, притулена до горба Німфеніон на околиці Афін, печерна в’язниця Сократа неподалік Агори а чи зал Верховної Ради України, де й досі сидить на державній службі прототип мого Ренегата з мумійним виразом обличчя, крізь яке не просвітлюється душа?

Бо немає душі в зрадника, калікою він єсть, а тому неосудний. Проте я, який спробував по-своєму зробити розтин найтяжчого злочину, поставивши категорію зради в умовну площину, ніяк не можу зрозуміти зради конкретної. Як можна бути українцем і одночасно ідейним комуністом – адже історія не виробила такого політичного поняття. Хто з українців став комуністом, той мусить підтримувати московську імперію так само, як грецький ренегат турецьку, той виправдовує більшовицьку форму нищення, той пошановує бузувірів, які серед білого дня розстрілюють власний парламент, а на очах у всього світу – свій народ на Кавказі, той спокійно спостерігає, як політичний хуліган у приміщенні російського парламенту рве на шматки український національний прапор, той називає героїв УПА і чеченських лицарів бандитами, той стає союзником напівдикого деспота Сходу, який не допускає жодного прояву чужої волі й безкарно нищить кожного, хто чинить опір, той регоче в унісон з одеськими самодіяльними гумористами, які викрикують з естради: «„Ще не вмерла Україна?“ – А ми подождьом!», той принципово не розмовляє українською мовою, засвідчуючи цим зневагу до України, той виправдовує комуністичний терор прикладом католицької інквізиції, ще й прикликає у свідки самого Бога, той, б’ючи себе в груди, немов юродивий, і лементуючи про любов до народу, втирав би сльози радості, коли б Україну знову розіп’яли на хресті.

То хіба за подібну позицію не значиться покара ні в одній статті карного кодексу? А ні… Тому я, пройшовши, немов мисливець, слідами найтяжчого злочинця і спіймавши його в образі Ренегата, поставив винного перед ареопагом совісті. И ареопаг виніс несподіваний вердикт: зрада є справою волі неповноцінної, враженої хворобою бездуховності, а отже, непідсудної особини, й тому не підлягає юридичному кодексові – тільки моральному.

А тому я мусив уздріти таке здійснення правосуддя… Я стояв під вікном і бачив, як Ренегат виймає з кишені шароварів ятаган; ще міг його врятувати, але Божий гнів був сильніший за мою жалісливість: Ренегат провів по горлі лезом ятагана, й кров пролилася на примарну квадратову пляму, кинуту на долівку диском місяця.

Замкнулося коло…

Замкнулося коло моєї творчості? Можливо… Та я не хочу цього. Бо, крім моїх романів, у яких все ясно, все доведено, існую відмежований від неї ще і я – із своїм розумом, із своїми сумнівами. Тож хай сумніви допоможуть мені розірвати замкнуте коло моїх мандрівок і знайти стежину до себе, до своєї сутності, відблиском якої була моя довголітня праця.

Хочу дослідити себе самого.