Стівен Кінг - Доктор Сон

третьої — тієї, що нова — висіла легенька аура, і він подумав: «Не дивно, я ж хворий».

Не переймайся. Цій стояти тут лише якийсь час. Він відкрив найстарішу з інших двох, готовий до будь-чого… і знайшов… нічого. Чи то майже. У скриньці, де впродовж тридцяти двох років було замкнено місіс Мессі, лежала купка темно-сірого попелу. Натомість в іншій…

Він усвідомив, який був ідіотизм з його боку казати їй, щоб не лякалася.

Абра заверещала.

10

На задньому ґанку будинку в Енністоні Абра почала корчитися. Засмикалися її ноги: ступні відбивали дрібушечки по сходинках; одна рука — безживна, як риба, витягнута на річковий берег і полишена там помирати, — відкинула геть у повітря покривдженого, замурзаного Гоппі.

— Що з нею коїться? — закричала Люсі.

Вона кинулась до дверей. Девід стояв застиглий — паралізований виглядом своєї дочки в корчах, — але Джон обхопив правою рукою Люсі за талію, а лівою вище грудей. Вона хвицалася:

— Пусти мене! Я мушу бігти до неї!

— Ні! — закричав Джон. — Ні, Люсі, тобі не можна!

Вона вже мало не вирвалася, але тут її вхопив і Девід.

Вона обм’якла, подивившись спершу на Джона:

— Якщо вона там помирає, я все зроблю, щоб ти потрапив до в’язниці. — Потім її погляд — очі крижані, ворожі — перевівся на чоловіка: — А тобі я ніколи не пробачу.

— Вона заспокоюється, — промовив Джон.

На ґанку судоми Абри ослабнули, потім припинилися. Але щоки в неї були мокрими і сльози ще сочилися з-під її заплющених повік. У світлі помираючого дня вони виринали крізь її вії, немов коштовні камінчики.

11

У дитячій спальні Денні Торренса — у кімнаті, зробленій лише зі спогадів, — Абра вчепилася в Дена, заховавши обличчя в нього на грудях. Коли вона заговорила, голос її звучав приглушено.

— Той монстр… він уже зник?

— Так, — сказав Ден.

— Присягаєшся ім’ям своєї матері?

— Так.

Вона підняла голову, спершу дивлячись на нього, щоб упевнитися, що він каже правду, а потім наважилася озирнути кімнату.

— Та усмішка, — її аж пересмикнуло.

— Так, — промовив Ден. — Гадаю… він зрадів поверненню додому. Абро, з тобою все буде гаразд? Бо ми мусимо зробити це зараз. Якраз час.

— Я в порядку. Але якщо… якщо воно повернеться?

Ден подумав про скриньку. Вона залишилася відкритою, але закрити її знову буде досить легко. Особливо за допомоги Абри.

— Я не думаю, щоб він… воно… захотіло мати з нами якісь справи, серденько. Ходімо. Лише пам’ятай: якщо я накажу тобі вертатися до Нью-Гемпширу, ти йдеш звідси геть.

І знову вона не відповіла, і не було вже часу про це дискутувати. Час минав. Він зробив крок крізь французькі двері. Вони виводили на початок стежки. Абра йшла поруч нього, але втратила суцільність, яку мала в кімнаті пам’яті, і знову почала мерехтіти.

«Тут, надворі, вона сама, немов примарна людина», — подумав Ден. Він збагнув, як сильно, як беззастережно вона себе підводить під ризик. Йому не подобалося думати, наскільки ненадійною може бути зараз її сполученість з власним тілом.

Рухаючись стрімко, але не бігом (це привернуло б увагу Рози, а їм треба було подолати щонайменше сімдесят ярдів, перш ніж задня стіна «Оверлук Лоджа» затулить їх від оглядової платформи), Ден і його партнерка, примарна дівчинка, перетнули галявину і вийшли на брукований кам’яною плиткою хідник між тенісними кортами.

Вони досягли тилу кухні, і нарешті одоробло «Лоджа» сховало їх від платформи. Тут звучав рівномірний гул витяжного вентилятора і допливав сморід гнилого м’яса зі сміттєвих баків. Він взявся за задні двері, вони виявилися незамкненими, але він затримався на мить, перш ніж їх відчинити.

(«чи всі вони»)

(«так всі окрім Рози… вона… мерщій Дене ти мусиш бо»)

Очі Абри, мерехтливі, немов очі якоїсь дитини в старому чорно-білому фільмі, були розширені тривогою.

— Вона розуміє, що щось іде неправильно.

12

Роза обернула свою увагу до сучого дівчиська, яке все ще сиділо на пасажирському сидінні пікапа, голова її похилена, сама нерухома, як і було. Абра не дивилася на свого дядька — якщо той взагалі її дядько — і не робила навіть поруху, щоб вийти з машини. Індикатор тривоги в голові Рози перескочив з Жовтої Небезпеки до Червоної Бойової Готовності.

— Агов! — голос долинув нагору, до неї, крізь розріджене повітря. — Агов, ти, стара торба! Дивися сюди!

Вона перекинулась поглядом до того чоловіка на парковці й дивилася, близька до ошелешення, як він здіймає над головою руки, а потім робить велике хистке колесо. Вона подумала, ось-ось він зараз впаде на сраку, але єдиним, що впало на асфальт, був його кашкет. А тим, що відтак відкрилося, було тонке сиве волосся старого чоловіка за сімдесят. А може, й за вісімдесят.

Роза знову подивилася на дівчину в кабіні пікапа, яка залишалася так само абсолютно нерухомою, з похиленою головою. Вона не виявляла жодного інтересу до вибриків свого дядька. Раптом її осінило, і Роза зрозуміла те, що мусила б побачити відразу, аби трюк не був таким нахабним: це ж манекен.

«Але вона тут! Мітка Чарлі відчуває її, всі вони в «Лоджі» відчувають її, вони всі разом, і вони знають…»

Всі разом у «Лоджі». Всі разом в одному місці. А хіба це була Розина ідея? Ні. Ця ідея прийшла від…

Роза метнулася до сходів.

13

Позосталі члени Правдивого Вузла скупчилися разом біля двох вікон, що виходили на парковку, й дивилися, як Біллі Фрімен вперше більш як за сорок років крутить колесо (до того ж останній раз, коли він робив цей трюк, Біллі був п’яний). Петті Хінка аж розреготалася.

— Що це заради Бога…

Стоячи спинами, вони не бачили, як з кухні до зали увійшов Ден, не бачили дівчинки, яка, то з’являючись, то щезаючи, мерехтіла поряд з ним. Дену вистачило часу помітити дві купки одягу на підлозі й зрозуміти, що кір Бредлі Тревора вперто продовжує робити свою роботу. Потім він сягнув усередину себе, сягнув глибоко й знайшов третю скриньку — ту, що протікала. І розкрив її навстіж.

(«Дене що ти робиш»)

Він нахилився вперед, упершись долонями собі в стегна, в його шлунку пекло, немов там вирував гарячий метал, і видихнув останній «хап» старої поетки, який вона вільно подарувала йому зі своїм останнім передсмертним цілунком. І тоді з його рота вирвався довгий струмінь