Френк Херберт - Дюна

як ми, — сказала Чані. — Чи перевіряла ти можливість того, що тіло Пола бунтує проти надміру прянощів у його дієті?

— Усі алергійні реакції негативні, — сказала Джессіка.

Вона заплющила очі, бажаючи закритися від того, що відбувалося навколо. Раптом Джессіка збагнула, наскільки вона втомилася. «Коли я востаннє спала? — запитала вона себе. — Надто давно».

— Коли ти змінюєш Воду Життя, — продовжила Чані, — ти робиш це всередині себе, використовуючи внутрішнє сприйняття. Чи користувалася ти ним для перевірки крові Пола?

— Звичайнісінька фрименська кров, — промовила Джессіка. — Повністю пристосована до місцевого життя та дієти.

Чані сіла навпочіпки й подивилася на обличчя Пола, витісняючи власні страхи. Цьому трюкові вона навчилася, спостерігаючи за Превелебними Матерями. Час можна змусити служити розуму. Потрібна була цілковита зосередженість.

Зрештою Чані запитала:

— Тут є творець?

— Навіть кілька, — стурбовано відповіла Джессіка. — Останнім часом ми й дня не обходимося без них. Кожна перемога потребує благословення. Кожна церемонія перед рейдом…

— Але Пол-Муад’Діб тримається на відстані від цих церемоній, — перебила її Чані.

Джессіка кивнула, пригадуючи двоякі почуття Пола до пряного наркотику та пророчого дару, який він викликав.

— Звідки ти знаєш про це?

— Так кажуть.

— Забагато кажуть, — гірко промовила Джессіка.

— Хай мені принесуть сиру Воду творця, — попросила Чані.

Почувши наказ у голосі Чані, а також побачивши, наскільки дівчина була зосередженою, Джессіка відповіла лише: «Зараз», вийшовши крізь завіси покликати водожреця.

Чані не відводила погляду від Пола. «Якщо він спробував зробити це, — подумала вона. — А він таки міг…»

Джессіка стала на коліна біля Чані й простягнула їй простий похідний джбан. Різкий запах отрути засвербів у носі Чані. Вона занурила палець у речовину, а тоді піднесла його до носа Пола.

Шкіра на його переніссі ледь затремтіла. Ніздрі повільно розширилися.

Джессіка видихнула.

Чані торкнулася змоченим пальцем верхньої губи Пола.

Він глибоко й уривчасто зітхнув.

— Що відбувається? — запитала Джессіка.

— Тихо, — відрізала Чані. — Зміни трохи священної води. Хутко!

Джессіка, відчувши впевненість у голосі Чані, не стала нічого запитувати, а піднесла джбан до губ і трішки ковтнула.

Очі Пола широко розплющилися. Він поглянув на Чані.

— Їй не потрібно змінювати Воду, — сказав Пол. Голос його був слабким, але твердим.

Джессіка все ще тримала рідину на язику й відчувала, як її організм майже автоматично змінює отруту. У легкому піднесенні, що завжди супроводжувало цей процес, вона сприймала сяйво життя, яке линуло від Пола — її чуття ловили ці промені.

І цієї ж миті вона все збагнула.

— Ти випив священної води! — випалила вона.

— Лише ковток, — сказав Пол. — Один такий маленький… ковточок.

— Як ти міг зважитися на таку дурницю? — обурилася Джессіка.

— Він твій син, — прошепотіла Чані.

Джессіка глянула на неї.

Легка посмішка, сповнена тепла й цілковитого розуміння, торкнулася уст Пола.

— Слухай мою кохану, — сказав він. — Слухай її. Вона знає!

— Те, що можуть зробити інші, має зробити й він, — пояснила Чані.

— Коли я взяв до рота цю краплю, коли відчув її форму та запах, коли дізнався, що вона робить зі мною, тоді збагнув, що можу зробити те, що робила ти, — сказав Пол. — Твої проктори Бене Ґессерит говорять про Квізаца Хадераха, але вони й приблизно не розуміють безміру місць, у яких я бував. За кілька хвилин я… — Юнак замовк, здивовано суплячись на кохану. — Чані? Як ти тут опинилася? Ти ж мала бути… Чому ти тут?

Пол спробував зіп’ястися на ліктях, але Чані м’яко штовхнула його назад.

— Прошу тебе, Усулю, — прошепотіла вона.

— Я почуваюся таким слабким, — сказав він й обвів поглядом кімнатку. — Як давно я тут?

— Ти три тижні лежав у настільки глибокій комі, що здавалося, ніби іскра життя згасла в тобі, — відповіла Джессіка.

— Але ж це було… Лише мить тому я…

— Мить для тебе й три тижні страху для мене, — сказала Джессіка.

— Це була лише одна крапля, але я змінив її, — сказав Пол. — Я змінив Воду Життя. — І перш ніж Чані та Джессіка встигли його зупинити, він занурив руку в джбан, який жінки поставили на підлогу біля нього, й, піднісши до рота складену човником долоню, з якої скрапувала рідина, випив її.

— Поле! — скрикнула Джесссіка.

Він схопив матір за руку, всміхнувся до неї вищиром покійника й дав змогу своїй свідомості проникнути в неї.

Взаємне єднання не було тим ніжним всеохопним взаємозв’язком, що виник у тій печері між нею, Алією та старою Превелебною Матір’ю… це було інакше: повне єднання чуттів і буттів. Воно вразило Джессіку, ослабило її, і вона зіщулилася у свої свідомості, боячись сина.

Уголос Пол промовив:

— Ти казала про місце, куди не можна ввійти? Місце, яке не могла побачити Превелебна Матір. Покажи мені його.

Вона захитала головою, налякана самою тільки думкою про це.

— Покажи мені його! — пролунав наказ.

— Ні!

Але Джессіці не було куди тікати від сина. Оглушена його жахною силою, вона заплющила очі й зосередила внутрішній зір на шляху, «що лишається в пітьмі».

Свідомість Пола пропливла навколо й крізь неї, а тоді пірнула в морок. На мить Джессіці вдалося побачити тьмяні обриси того місця, але її власна свідомість закрилася, рятуючи її від жаху. Усе її єство тремтіло від побаченого, хоча й не знало чому… Простір, де гудів вітер, а іскри блищали, де пульсували кола світла, а ряди білих роздутих форм кружляли навколо нього — їх забирали із собою морок та вітер, що линув нізвідки.

Зрештою, вона розплющила очі й побачила Пола, який уважно вивчав її. Він усе ще тримав її за руку, але жахне єднання зникло. Вона вгамувала власне тремтіння. Пол відпустив її долоню. На мить здалося, що з її рук вибили костур, на який вона спиралася. Джессіка захиталася і впала б, якби Чані не підскочила підтримати її.

— Превелебна Матір! — вигукнула Чані. — Що трапилося?

— Втомилася, — прошепотіла Джессіка. — Так… втомилася.

— Ось, — заметушилася Чані. — Сідайте сюди.

Вона допомогла Джессіці вмоститися на подушку біля стіни.

Так приємно було відчувати сильні молоді руки. Вона пригорнулася до Чані.

— Він справді бачив Воду Життя? — запитала Чані, вивільняючись із обіймів Джессіки.

— Бачив, — прошепотіла Джессіка. Її свідомість усе ще оберталася й здіймалася хвилями від контакту. Здавалося, ніби вона ступила на міцну землю після тижнів, проведених у розбурханому морі. Вона відчула Превелебну Матір усередині себе… інші також прокинулися, запитуючи: «Що то було? Що трапилося? Де було те місце?»

Крізь усе це пробилося усвідомлення того, що її син — Квізац Хадерах, той, хто може бути в багатьох місцях одночасно. Здійснено мрію Бене Ґессерит. Однак розуміння