Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

духовної, подала востаннє знак розуміння своєму чоловікові, потім проїхала так близько від Ла Моля, що він міг розібрати два кинутих нею грецьких слова:

— Με δείδε, — тобто: „Не бійся“.

— Що вона сказала тобі? — спитав Коконна.

— Щоб я нічого не боявсь, — відповів Ла Моль.

— Тим гірше, — промурмотів п’ємонтець, — тим гірше, це значить, що нам тут не ждати добра. Щоразу, коли до мене звертались з цими словами, щоб підбадьорити мене, я тієї ж хвилини діставав або кулю, або удар шпагою в тіло, або горщиком з квітками в голову. Слова „не бійся нічого“ — хоч по-єврейськи, хоч по-грецьки, хоч по-латині, хоч по-французьки — для мене завжди означали: „будь обережний“.

— Рушаймо, панове! — сказав лейтенант легкої кінноти.

— Чи не буде нескромністю дізнатись, пане, — спитав Коконна, — куди нас ведуть?

— У Венсенн, я думаю, — сказав лейтенант.

— Я волів би йти в інше місце, — сказав Коконна, — але, кінець-кінцем, не завжди йдеш, куди хочеш.

Дорогою король прийшов до свідомості і набрався трохи сили.

У Нантері він навіть хотів сісти на коня, але йому не дали.

— Пошліть по метра Амбруаза Паре, — сказав Карл, прибувши в Лувр.

Він устав з ношів, зійшов по сходах, спершись на руку де Таванна, і увійшов до своїх покоїв, заборонивши всім супроводити його.

Усі помітили, що він був, здавалось, дуже поважний; усю дорогу був глибоко замислений, не звертався ні до кого з жодним словом і не цікавився більше ні змовою, ні змовниками. Видно було, що його цікавила тільки його недуга.

Недуга така несподівана, така чудна, така гостра, і деякі її симптоми були такі самі, як симптоми, помічені у брата його Франциска II за якийсь час до смерті.

Отже, заборона будь-кому, крім метра Паре, увіходити до короля, не здивувала нікого.

Мізантропія — усі знали — була основною рисою в характері принца.

Карл увійшов до своєї опочивальні, сів на кушетку, схилив голову на подушки і, розміркувавши, що метра Амбруаза Паре могло не бути вдома і він може прийти не зараз, надумався використати час, поки доведеться дожидатись.

Він ляснув у долоні. Увійшов гвардієць.

— Попередьте короля Наварського, що я хочу говорити з ним, — сказав Карл.

Гвардієць уклонився і вийшов.

Карл відкинув голову назад; страшенна важкість в голові ледве давала йому зв’язати свої думки, якийсь кривавий туман клубочився в нього перед очима; в роті у нього було сухо, він випив уже цілий графин води і не затамував спраги.

Тим часом як він лежав у такому сонливому стані, двері відчинились і з’явився Генріх; пан де Нансей ішов за ним ззаду, але зупинився в передпокої.

Король Наварський почекав, поки двері зачинились за ним.

Тоді підійшов.

— Сір, — сказав він, — ви звеліли покликати мене, я тут.

Король здригнувся від його голосу і машинально зробив рух, щоб простягти йому руку.

— Сір, — сказав Генріх, не підіймаючи своєї руки, — ваша величність забуваєте, що я вже не брат ваш, а в’язень.

— Ага, це правда! — сказав Карл. — Дякую, що ви нагадали. Більш того, мені пригадується, що ви обіцяли по щирості відповідати мені, коли ми будемо сам-на-сам.

— Я готовий виконати обіцянку. Питайте, сір.

Король налив холодної води на долоню і поклав руку на лоба.

— Що правда в обвинуваченнях герцога д’Алансона? Відповідайте, Генріх.

— Тільки половина: тікати мав пан д’Алансон, я ж мав тільки їхати з ним у товаристві.

— Чому ви мали їхати з ним? — спитав Карл. — Ви незадоволені з мене, Генріх?

— Ні, сір, навпаки; я можу тільки хвалитись ставленням вашої величності до мене, і бог, що читає в серцях, бачить в моєму серці, яке глибоке почуття ношу я в ньому до брата мого і короля.

— Мені здається неприродним, — сказав Карл, — тікати від людей, яких ми любимо і які нас люблять!

— Отже, — сказав Генріх, — я й тікав не від тих, хто любить мене, я тікав від тих, хто мене ненавидить.

Дозвольте мені, ваша величність, говорити цілком відверто?

— Говоріть, пане.

— Ті, що ненавидять мене тут, — пан д’Алансон і королева-мати.

— Пан д’Алансон — не заперечую, — відповів Карл, — але королева-мати така ласкава до вас...

— Саме через те я й не довіряю їй. І добре, що не довіряю.

— Їй?

— Їй або тим, що навколо неї. Ви знаєте, сір, що нещастя королів не в тому, що їм не добре догоджають, а в тому, що їм догоджають надто добре.

— З’ясуйте ваші слова: ви дали обіцянку все сказати мені.

— І ваша величність бачите, що я виконую її.

— Кажіть далі.

— Ваша величність любите мене, ви мені так сказали?

— Тобто я любив вас до вашої зради, Анріо.

— Припустіть, що ви й досі любите мене, сір.

— Хай так!

— Якщо ви любите мене, ви повинні хотіти, щоб я був живий, — так?

— Я був би в розпачі, коли б з тобою сталося якесь нещастя.

— Ну, то ваша величність два рази ледве уникли розпачу.

— Як то?

— Так, бо двічі тільки провидіння врятувало мені життя. Правда, удруге провидіння з’явилося в образі вашої величності.

— А вперше в чиєму образі?

— В образі людини, яка була б дуже здивована коли почула, що її прирівнюють до провидіння, — в образі Рене. Так, сір, ви врятували мене від заліза. Карл насупив брови, бо пригадав ніч, коли водив Анріо на вулицю Барр.

— А Рене? — сказав він.

— Рене — від отрути.

— Чорт! Тобі щастить, Анріо! — сказав король, силкуючись усміхнутись, але гострий біль перетворив усмішку на нервову судорогу. — Це не його справа.

— Два чуда врятували мене, сір. Одно чудо — каяття в серці флорентійця, друге чудо — добрість вашого серця. Що ж! Признаюсь вашій величності, я побоявся, щоб небо не перестало творити чудеса, і хотів тікати, пам’ятаючи правило: „бережливого і бог береже“.

— Чому ти не сказав мені цього раніше, Генріх?

— Коли б я сказав вам це вчора, я був би донощик.

— А говорячи сьогодні?

— Сьогодні інша річ, я обвинувачений і захищаюсь.

— А ти певен щодо першого замаху, Анріо?

— Так само, як і щодо