Франсуа Рабле - Ґарґантюа і Пантаґрюель

герцівником вийти. І справді, Гіппократ дуже влучно порівнює лікарську практику з битвою і з фарсом, де виступають троє дійовців: хворий, лікар і хвороба.

Не раз, цей портрет лікаря читаючи, я згадував, що сказала Юлія батькові своєму Октавіянові Августу. Одного дня вона постала перед ним у шатах пишних, відвертих і непристойних, йому це прийшлося не до шмиґи, але він і уст не розтулив. Назавтра вона перебралася і вдяглася, як тоді доброчесним римлянкам личило, скромно. У такому вбранні вона знов з'явилась перед очі батькові. Він же, хто напередодні нічим свого обурення не показав, коли вона приходила в нескромному наряді, не стримав своєї втіхи від такої переміни і сказав їй: «О, наскільки цей одяг пристойніший і похвальніший для доньки Августа!» Вона одразу здобулася на слово і відповіла: «Сьогодні я вбралася, щоб помилувати зір моєму батькові. Зате вчора я вбралася, щоб догодити моєму мужеві».

Так само і лікар, пещений і чепурний, виряджений, як носили тоді, у стрій із чотирма рукавами, пишний і ошатний, званий philonium, за свідченням Петра Олександрійського in VI, Epid.[386], міг би відповісти тим, кого дивував такий химерний перевдяг: «Я вбрався так не для параду і хизування, а щоб розважити пацієнта, якого одвідую, бо хочу бути йому до вподоби, нічим його не дратувати і нічим не дошкуляти».

Ба більше. Наведений уривок із книги високошановного Гіппократа вкидає нас у піт: чи ж справді лікар з міною понурою, похнюпою, бридливою, катонівською, непривітною, насупленою, лихою, вовкуватою засмучує хворого, натомість лікар з видом веселим, безжурним, привітним, щирим, усміхненим радує його. Проте все це річ доведена і цілком певна. Ось тільки б знати, залежить веселість або прикрість від враження хворого, який вивчає міну свого лікаря і з неї вгадує, чим обернеться його недуга: як міна весела, то й розв'язання сподівайся веселого і бажаного, а як похмура, то й розв'язання чекай похмурого і страшного; або ж вони залежать від того, які від лікаря йдуть до хворого токи: чисті чи каламутні, повітряні чи землисті, радісні чи журні; саме такої думки дотримуються Платон та Аверроес.

Принаймні, згадані автори звертають особливу увагу лікаря на те, які мають бути його слова, речі, розмови та бесіди біля койки пацієнта, до якого його покликано. Всі бесіди повинні бити на одне: підбадьорювати слабого, не прогнівляючи, одначе, Бога, і ніяким світом не засмучувати. Скажімо, Герофіл дуже сварить лікаря Калліанакса за те, що той на поставлене і задане запитання: «Чи вмру я?» — цинічно відповів:

Кращий від тебе Патрокл був набагато, Вмер же, і довелось його в землю ховати.

Іншому хворому, який хотів знати про перебіг своєї хвороби і спитав, мов той хоробрий Патлен:

Хіба не каже вам моя урина, Що я помру?

він відповів уже зовсім по-дурному:

«Не каже в тому разі, якщо ти ложа Латони, матері двох чудових дітей, Феба і Діани».

Так само Кл. Ґален, lib. TV, Comment, in VI, Epidemi[387], неабияк шпетить Квінта, свого учителя в медицині, за те, що той слабому, мостивому римлянинові на звернені до нього слова: «Ви снідали, докторе, від вас вином пахне», — грубо відрізав: «А від тебе — лихоманкою. То чий дух і запах приємніший — лихоманки чи вина?»

Проте пеня, що канібали, мізантропи та аґеласти[388] на мене волочили, була така гидосвітна і нахабна, що терпець мені урвався і я зламав перо. Серед наклепів на мене найлегший зводився до того, що мої книги повні схизми (а втім, жодним прикладом це не підперто) і сміховинної блазні. Блазні у них, але блазні не богоненавидної і не протимонархічної, таки чимало, бо це їхня єдина тема і єдиний сюжет; схизми ж у них зовсім нема, якщо тільки, усупереч здоровому глуздові і світовому слововжитку, не навісити на мене того, чого я в голові не покладав би під страхом тисячу разів умерти, якщо таке можливе: це все одно, що називати хліб каменем, рибу — змією, а яйце — скорпіоном. Я вашмосці якось поскаржився і сказав просто з моста: якби я самого себе ставив не за щирого християнина, а за такого, яким вони мене квачем мажуть, і коли б я у своєму житті, у своїх писаннях, рацеях і навіть помислах виявив бодай іскру єресі, не попалися б вони так ганебно у сіті Духа лихомовника, себто Диявола, що з їхньою підмогою таку на мене дармицю натягає, я б тоді сам розіклав, не кажи ти Фенікс, огнище та й спалив би себе.

Ви мені тоді сказали, що покійний король Франциск, вічна йому пам'ять, з їхніми набалачками обізнаний, пильно прослухав мої книги (я підкреслюю — мої, бо мені злосливо приписали чиїсь підроблені й плюгаві), а читав уголос йому дуже виразно й чітко найученіший і найсумлінніший читака у всьому нашому королівстві, і ніякої скверни у них не знайшов та ще й обурився тим, що якийсь гадючий виплодок ославив мене небезпечним єретиком лише на тій підставі, що з недогляду і недбальства книгопечатників туди груба друкарська помилка уклюнулася.

Так само і син його, найдобріший і найзацніший, благословенний король Генріх (хай подовжить Господь йому віку) доручив і надав виняткового права вашмосці захищати мене від обмовників. Цю добру звістку про ваше доброзичливе ставлення до мене ви підтвердили мені в Парижі, а потім при відвідинах монсеньйора кардинала дю Белле, який після довгої і тяжкої хвороби поїхав до Сен-Мора, краю, чи краще сказати, райського куточка, що обіцяє зцілення, спочив, погідність, благоврем'я, насолоду і всі добродайні втіхи хліборобства