Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Король! Це король!!!

Арпелло скам’янів, але тут же відчайдушно вискнув, вихопив із піхов меча й кинувся на Конана. Кімерієць відбив підступний удар широкого клинка, відкинув убік свою зброю, схопив Арпелло за горло й за ноги і підняв високо над головою його тіло, яке звивалося.

— Лети в пекло зі своїми змовами! — гарикнув варвар і шпурнув принца Пеллійського, немов мішок солі, в стоп’ятдесятифутову прірву, що зяяла біля його ніг.

Натовп розступився, тіло гепнулося об землю, розбризкуючи навколо згустки крові і мозку, і залишилося лежати нерухомо, нагадуючи роздавленого жука своїм спотвореним панциром.

Лучники на вежі, жахаючись, відсахнулися від бійниць і кинулися втікати вниз, охоплені панікою. На майдані їх зустріли радники, які вискочили з палацу, люто працюючи мечами.

Пеллійські лицарі пустили коней ускач, намагаючись загубитись у вулицях міста, та натовп оточив їх і розірвав на шматки. Місто вирувало, тут і там ще можна було помітити меч, що скажено крутився серед густого лісу списів, проте бойовий клич пеллійців, передсмертні хрипи поранених і благання про пощаду геть заглушав кровожерний рев сотень і тисяч глоток.

А високо над цим виром стояв на вежі, склавши руки на грудях і гучно регочучи, чоловік. Він сміявся над шаленіючим унизу натовпом, над недолугими пеллійцями і над самим собою.

Вечорове сонце кидало яскраві відблиски на води Тібора, що омивали південні бастіони Шамара. Знесилені й змучені захисники міста знали, що лише небагатьом із них доведеться побачити наступний схід сонця і скупатися в теплі його проміння.

Намети з’єднаних армій, що облягали місто, вибілили рівнину за річкою, немов щойно впалий сніг. Поступаючись супротивнику в чисельності, захисники Шамара не могли перешкодити його переправі через Тібор, і їм залишалося лише з безсилою злістю спостерігати, як орди завойовників безперервним потоком котяться мостом зі зчеплених барж, нагромаджуючись на їхньому березі.

Страбонус не зважився йти далі, залишивши за спиною сильну аквилонську фортецю, і послав у глиб країни лише кілька загонів легкої кінноти, аби ті сіяли паніку в стані ворога, сам же заходився зведенням поряд з містом облогових веж.

Флотилія човнів, пригнаних людьми Амальруса, заякорилася навпроти міських стін. Деякі з човнів уже пішли на дно, розбиті вщент величезними брилами, влучно посланими міськими катапультами, проте інші гойдалися на якірних ланцюгах, а з їхніх носів і з кошиків на високих щоглах лучники, ретельно прикриваючись солом’яними матами, посилали у бік міста смертоносні стріли. А цими лучниками були шеміти, про яких розповідали, що всі вони народжуються з луками у руках і сагайдаками за спиною.

Підтягнуті по суші, балісти Страбонуса закидали місто камінням і балками, густо втиканими сталевими цвяхами. Ці снаряди легко пробивали дахи будинків і зводили з розуму городян, оскільки товкли людей, неначе мух. Тарани невпинно били в кам’яні стіни, сапери, вгризаючись у землю, немов кроти, рили глибокі підкопи під бастіонами. Фортечний рів, перегороджений з одного кінця дамбою, був по самісінькі краї засипаний землею і завалений людськими і кінськими трупами. Під стінами діловито порпалися воїни в сталевих обладунках, не звертаючи уваги на потоки розтопленої смоли, що лилася зі стін з величезних чанів. Одні з них рубали браму, інші тягнули довгі драбини, котили облогові вежі із лучниками і пікінерами.

Рештки надії почали залишати захисників міста, хоча п’ятнадцять сотень із них усе ще відбивали атаки сорока тисяч нападників. З глибини королівства до аванпосту, яким був Шамар, не доходило абсолютно ніяких звісток. Лише про одне знали всі — про смерть Конана, і то лише з того, що про це безперервно трубили вороги, щоб посилити паніку в місті.

Міцні стіни і відчайдушна відвага їхніх захисників ще стримували ворога, та всі розуміли, що фортеця приречена.

Західна стіна перетворилася на купу сміття й уламків, і на її руїнах супротивники зчепилися в лютій рукопашній, на інших стінах з’явилися глибокі й широкі тріщини, підкопані вежі хиталися, немов п’яні, погрожуючи раптовим падінням.

Війська коаліції готувалися до вирішального штурму. Гуділи роги, вирівнювалися сталеві шеренги, облогові вежі, оббиті свіжими бичачими шкурами, поволі, зі зловісним скрипом, рушили до стін міста.

Над головами воїнів центральної групи наступаючих, військ маяло два королівські штандарти — Офіру й Котху, під ними, оточені лицарями у блискучих обладунках, квапили своїх коней королі — худий, в позолоченій кольчузі, Амальрус і невисокий, у воронованому панцирі, Страбонус. Між ними їхав вершник, чий профіль хижого птаха і худа постать, закутана в довгу, спадаючу на круп скакуна мантію, наводили жах навіть на найхоробріших із городян.

Рушили алебардники, розтікаючись по землі виблискуючою річкою сталі, за ними посунули офірські лицарі, схиливши до грив коней прикрашені вимпелами списи. Захисники фортеці глибоко зітхнули, звернулися до Мітри, доручаючи йому свої душі, і перехопили зручніше руків’я скривавлених і вищерблених мечів.

І раптом наростаючий шум наступу перервав чистий звук труби, а тупіт сотень кінських копит заглушив брязкіт зброї армії, що розгорнулася для вирішального штурму.

Рівнина, заповнена військами загарбників, обмежувалася з півночі пасмом невисоких пагорбів, і ось тепер із їхніх схилів, немов би зі східців гігантських сходів, піною на гребені хвилі скочувалися загони легкої кінноти, вислані Страбонусом у глиб Аквилонії. Навислі над загривками коней вершники не жаліли острог, а за їхніми спинами яскравим вогнем палав у призахідному сонці сталевий вал. Ось уже й силуети коней з’явилися на горизонті, і стало зрозуміло, що це важка лицарська кіннота. Над головами воїнів, що летіли попереду, маяв прапор Аквилонії із зображенням лева.

На стінах і бастіонах фортеці люди залементували від радості. Воїни, сп’янілі від надміру почуттів, били руків’ями вищерблених мечів по щитах, а городяни — багаті купці й жебраки в лахмітті, повії в коротких червоних спідничках і знатні дами в кринолінах — усі вони як один стали на коліна і простягнули руки до неба, шепочучи слова вдячної молитви, зверненої до Мітри, і сльози радості й полегшення збігали їхніми щоками.

Страбонус і його воєначальник Арбанус вибивались із сил, намагаючись зупинити війська й повернути їх проти несподіванрго супротивника. Смагляволиций монарх крикнув, намагаючись підбадьорити й себе, і своїх офіцерів:

— Нас більше, а солдати на облогових вежах відіб’ють будь-яку вилазку з міста, якщо ті на неї зважаться! Це всього лише пойнтайнці! Граф Троцеро тішить свою лицарську гординю!

Амальрус зненацька розгублено закричав:

— Я бачу Троцеро і його капітана Просперо… Але хто це скаче поряд із ними?!

— О Іштар, допоможи нам! — прошепотів, бліднучи, Страбонус. — Це король Конан!

— Ви обидва з’їхали з глузду! — шикнув на них Тзота. — Конан давно вже перетравився в череві у Сатхи!

І