Томас Манн - Будденброки

самі знаєте, не буду вас дурити… І, мабуть, усе-таки не однаково, чи пацієнтці двадцять років, чи сімдесят, тож якби ви сьогодні знову спитали мене, чи не написати вам своєму братові Христіанові, чи не сповістити його коротенькою телеграмою, я б вам не відраджував, не поспішав би стримувати вас… Між іншим, як він поживає? З нього жартун, нівроку; він завжди мені дуже подобався… Тільки, ради бога, любий сенаторе, не робіть з моїх слів надто сумних висновків! Безпосередньої небезпеки поки що немає… Я дурний, що взагалі вжив це слово! Але за таких обставин треба завжди брати до уваги найнепередбаченіші випадки… Як пацієнткою ми вашою шановною матір’ю задоволені. Вона чесно нам допомагає, не підводить нас… Ні, це не просто компліменти, пацієнтка з неї незрівнянна! Тож не втрачаймо надії, любий мій сенаторе, не втрачаймо надії! Будемо сподіватися на краще!

Але приходить час, коли надії родичів стають штучні, нещирі. Хворий якось міняється, в його поведінці з’являється щось чуже, досі не знане. З уст його злітають якісь дивні слова, на які ми не вміємо відповісти. Вони ніби відрізують йому зворотний шлях до життя, зобов’язують його померти. І навіть коли то найдорожча нам людина, ми після того не здатні вже хотіти, щоб вона підвелася й ходила. Бо якби вона підвелася, то сіяла б круг себе жах, наче встала з могили…

Почали з’являтися жахливі ознаки кінця, хоч організм, підтримуваний сильною волею, ще працював. Відтоді, як катар поклав пані Елізабет у ліжко, минув не один тиждень, від лежання на тілі в неї з’явилися рани, що не гоїлись і з дня на день більшали. Хвора вже не могла спати: одне, що не давав біль, кашель і задуха, а друге, що вона сама не хотіла, боялась заснути. На кілька хвилин вона втрачала свідомість у гарячці, але й коли була притомна, то вголос розмовляла з людьми, що давно вже померли. Якось смерком вона раптом сказала голосно, трохи злякано, але щиро:

— Так, любий Жане, я йду!

Слова ці прозвучали так природно й безпосередньо, що потім усім здавалося, ніби й вони чули голос покійного консула, який покликав хвору.

Приїхав Христіан — з Гамбурга, де він, мовляв, залагоджував якісь справи, — посидів у кімнаті хворої, дуже швидко вийшов звідти, потер лоба і, водячи навкруги очима, сказав:

— Як страшно… Страшно… Я більше не можу.

З’явився також пастор Прінгсгайм, зміряв сестру Леандру холодним поглядом і переливчастим голосом почав молитися коло ліжка хворої.

А потім настало коротке полегшення, проблиск життя. Спала гарячка, стих біль, хвора ніби подужчала, сказала кілька лагідних слів, сповнених надії, які викликали сльози радості на очах у дітей.

— Ми її. врятуємо, ось побачите, врятуємо, незважаючи ні на що! — сказав Томас Будденброк. — Вона ще святкуватиме з нами різдво, і ми не дамо їй так хвилюватися, як вона завжди хвилюється…

Та вже другої ночі, тільки-но Герда і її чоловік лягли спати, пані Перманедер покликала їх на Менгштрасе. Хвора боролася зі смертю. Вітер підхоплював холодний дощ і періщив ним у шибки.

Коли сенатор з дружиною зайшли до кімнати, освітленої свічками, що горіли в двох свічниках на столі, там уже були обидва лікарі. Христіана також покликали з його кімнати, і він сидів збоку, спиною до ліжка, низько схилившись і підперши голову обома руками. Чекали на брата хворої, консула Юстуса Крегера, по якого вже теж послали.

Пані Перманедер і Еріка Вайншенк, тихо схлипуючи, стояли в ногах ліжка. Сестрі Леандрі й мамзель Зеверін не було вже чого робити, і вони сумно дивилися на обличчя хворої.

Вона лежала горілиць. Під голову їй підкладено було кілька подушок. Руки її, гарні, помережані блакитними жилками руки, тепер уже такі худі й виснажені, швидко, безперервно, аж тремтячи з поспіху, гладили ковдру. Голова в білому чепчику ненастанно, з моторошною ритмічністю хиталася з боку в бік. Губи ЇЇ ніби втягло всередину, рот розтулявся й знову стулявся з кожною болісною спробою хапнути повітря, а запалі очі блукали навколо, благаючи допомоги, і час від часу з страшною заздрістю спинялися на комусь із присутніх, що були здорові, вільно дихали, жили, а їй не могли вже нічим допомогти, хіба що скласти останню данину любові — дивитися на її муку. А ніч поволі спливала, не приносячи ніякої зміни.

— Скільки це може тривати? — тихо запитав Томас Будденброк і потяг старого доктора Грабова в другий кінець кімнати, поки доктор Ланггальс робив хворій якийсь укол.

Пані Перманедер, затуляючи хусточкою рота, теж пішла за ними.

— Невідомо, любий сенаторе, — відповів доктор Грабов. — Кінець може настати й за п’ять хвилин, а може відтягтися на кілька годин… Не можу нічого сказати. Маємо так звану водяну пухлину… набряк…

— Я знаю, — сказала пані Перманедер у хусточку, і по щоках у неї потекли сльози. — При запаленні легень таке часто буває… У пухирцях легень збирається рідина, і коли стан погіршується, хворий не може більше дихати… Так, я знаю…

Сенатор згорнув руки, позирнув у бік ліжка й прошепотів:

— Як вона, сердешна, мучиться!

— Ні! — відповів доктор Грабов так само тихо й так авторитетно, що на його довгобразому, лагідному обличчі з’явилися рішучі зморшки. — Це тільки так здається, повірте мені, любий друже, тільки здається! її свідомість дуже затьмарена… Те, що ви бачите, здебільшого рефлекторні рухи, повірте мені…

— Дай боже, — сказав Томас.

Але й дитина по очах хворої впізнала б, що вона при нам’яті і все відчуває…

Вони знову посідали… Консул Крегер також прийшов уже і, спершись на головку палиці, з почервонілими очима, сидів коло сестриного ліжка.

Хвора почала ще дужче метатися. Моторошний неспокій, невимовний страх і горе, почуття фатальної самоти і безмежної безпорадності, здавалось, цілком оволоділи цим приреченим на смерть тілом. Її очі, жалібні, сповнені скарги, благання й розпачу очі, під час ненастанного Судомного похитування голови то заплющувались, ніби навіки, то витріщалися так, що жилки на білках наливалися кров’ю. А свідомість ніяк не покидала її!

Зразу після третьої Христіан підвівся.

— Я більше не можу, — заявив він і, спираючись на меблі, пошкутильгав до дверей.

Еріка Вайншенк і мамзель Зеверін, мабуть, заколисані монотонним стогоном, поснули на стільцях і аж порожевішали вві сні.

О четвертій годині стало ще гірше. Хвору трохи підвели й витерли їй з чола піт. Вона вже ледве дихала і була охоплена ще більшим страхом.

— Заснути!.. — простогнала вона. — Якогось порошку!

Та лікарі й не думали присипляти її.

Раптом вона знову, як уже раз було, почала відповідати на питання, що їх