Жюль Верн - Таємничий острів

— Ні, не загинули. І ось з’явилася книга, названа «Двадцять тисяч льє під водою», у якій розповідається історія вашого життя.

— Історія декількох місяців мого життя і тільки, пане! — жваво заперечив капітан.

— Справді, — підтвердив Сайрес Сміт. — Але досить було прожити біля вас кілька місяців, щоб скласти про вас судження…

— Як про великого злочинця, чи не так? — відгукнувся капітан Немо, і на губах його майнула зарозуміла посмішка. — так, як про заколотника, про відщепенця людського суспільства.

Інженер нічого не відповів.

— Що ж ви мовчите, пане?

— Я не вправі судити капітана Немо, — сказав Сайрес Сміт, — принаймні судити за його минуле. Адже нікому, й мені в тому числі, не відомо, що змусило його вести таке дивне життя, а не знаючи причин, не можна судити про наслідки. Але я твердо знаю, що ваше благодійне втручання безперестанно охороняло нас з того дня, як ми опинилися на острові Лінкольна; я знаю, що всі ми зобов’язані життям доброму, великодушному, могутньому заступнику і що цим добрим, великодушним, могутнім заступником були ви, капітане Немо.

— так, я допомагав вам, — просто відповів капітан Немо.

Інженер і журналіст підвелися. Підійшли їхні товариші, бажаючи висловити капітану Немо подяку, що переповнювала їхні серця.

Капітан Немо рухом руки зупинив їхній порив і з хвилюванням, яке він не міг приховати, сказав:

— Стривайте, спершу вислухайте мене.

І капітан Немо кількома словами, стисло і зрозуміло, переповів усе своє життя.

Розповідь була короткою, одначе хворому довелося зібрати усі свої гаснучі сили, щоб довести її до кінця. Всі помітили, що він усе більше слабшає. Кілька разів Сайрес Сміт просив його відпочити, але капітан Немо на знак незгоди тільки крутив головою. Він же знав, що може не дожити до завтра, а коли журналіст запропонував йому свої послуги як лікаря, Немо відповів:

— Даремно, пане, даремно. Мені залишилося жити кілька годин.

Капітан Немо був за походженням індус, син раджі, який правив незалежним тоді князівством Бундельханда, племінник знаменитого в Індії героя Тіппо-Саїба. Десятилітнім хлопчиком батько послав його до Європи, бажаючи дати йому всебічну освіту і потай сподіваючись, що коли-небудь син його, як рівний супротивник, буде боротися проти тих, кого раджа вважав гнобителями рідної країни.

З десяти до тридцяти років принц Даккар, людина, наділена високими здібностями, шляхетністю душі й розуму, вчився, опановуючи різні науки, і досяг великих пізнань як у природознавстві й математиці, так і в літературі.

Принц Даккар подорожував по всій Європі. Завдяки своєму знатному походженню і багатству він скрізь був бажаним гостем, але втіхи світського життя його ніколи не приваблювали. Молодий красень індус завжди був серйозний, навіть похмурий і захоплений спрагою знань. У серці в нього горіла невблаганна ненависть.

Принц Даккар ненавидів. Він ненавидів ту єдину країну, на землю якої нізащо не хотів ступити, єдину країну, чиї загравання він постійно відкидав; він ненавидів Англію, і тим більше ненавидів, що багато в чому захоплювався нею.

Цей індус був втіленням затятої ненависті переможеного до переможця. Поневолювач не знайшов би помилування в поневоленого. Син одного з тих князів, що лише на словах скорилися Об’єднаному королівству, принц із роду Тіппо-Саїба, вихований у дусі боротьби за незалежність і помсти, повний не знищеної любові до своєї поетичної батьківщини, закутої в кайдани англійцями, він не бажав ступити на землю тієї країни, вважаючи її проклятою, тому що вона поневолила Індію.

Принц Даккар став художником — чудеса мистецтва викликали в нього шляхетне хвилювання; став ученим — ніщо не було чужим йому в галузі високих знань; став державним діячем, який вивчив при європейських дворах усі тонкощі дипломатії. Поверховому спостерігачу він, можливо, здався б одним із цікавих космополітів, які жадають усе знати, але не здатні діяти, одним з тих багатих мандрівників, зарозумілих пустоцвітів, які безперестану роз’їжджають по усьому світу і не належать жодній країні.

А на ділі він був зовсім не таким. Цей художник, цей учений, ця обдарована людина залишалася в душі індусом, індусом, сповненим спраги помсти, індусом, який плекав надію, що настане день, коли його співвітчизники зажадають прав для своєї країни, виженуть з неї чужоземців і повернуть їй незалежність. І ось 1849 року принц Даккар повернувся в Бундельханд. Він одружився з дівчиною знатного роду, у якої так само, як у нього, серце обливалося кров’ю від страждань вітчизни. Дружина подарувала йому двох дітей, він обожнював їх. Але, насолоджуючись сімейним щастям, він не міг забути про поневолення Індії. Він вичікував випадку. І випадок трапився. Панування Англії лягло занадто важким тягарем на все населення країни. Принц Даккар став глашатаєм незадоволених. Він запалював у людях вогонь тієї ненависті до чужоземців, який горів у ньому самому. Він роз’їжджав по всьому півострову — по князівствах ще незалежних і по областях, що вже знаходилися під безпосереднім управлінням англійців. Він нагадував про ті героїчні дні, коли Тіппо-Саїб, захищаючи батьківщину, впав у бою під Серингапатамом.

1857 року спалахнуло велике повстання сипаїв. Душею його був принц Даккар. Він підняв величезні маси. Він віддав справедливій справі всі свої таланти і своє багатство. Безстрашно йшов він у бій у перших рядах, ризикував своїм життям так само, як найпростіша людина з цих героїв, які піднялися заради визволення вітчизни. Він брав участь у двадцятьох сутичках і десять разів був поранений. Але марно шукав він собі смерті, коли останні воїни, які відстоювали незалежність Індії, впали, вбиті англійськими кулями.

Ніколи ще пануванню Великобританії над Індією не загрожувала така небезпека, і якби сипаям, як вони на це сподівалися, допомогли ззовні, можливо, в Азії б покінчили з впливом і пануванням Об’єднаного королівства.

Ім’я принца Даккара стало в ті дні знаменитим. Герой, який мав це ім’я, не таївся і вів боротьбу відкрито. Голова його була оцінена, і, хоча не знайшлося жодного зрадника, готового видати Даккара, за нього поплатилися життям батько, мати, дружина і діти — їх убили перш, ніж він довідався, яка небезпека загрожує їм через нього…

Ще раз справедливість втоптали в багно перед силою. Але цивілізація ніколи не відступає, можна подумати, що вона запозичає свої права в неминучості. Сипаї були переможені, і древні князівства раджів знову підпали під жорстоке панування Англії.

Принц Даккар, якого пощадила смерть, повернувся в гори Бундельханда. Самотній, сповнений безмежної відрази до самого імені «людина», відчуваючи жах і ненависть до цивілізованого світу, прагнучи назавжди втекти від нього, він перетворив на гроші залишки свого майна, зібрав навколо себе найвідданіших йому соратників і в