Джеймс Фенімор Купер - Звіробій

така, як бджола, але пір'я у неї барвисте, як павичів хвіст. Великий Дух часом надягає яскраву одіж на дрібненьких тваринок, а лося він вкриває грубою шерстю. Бідолашні індіяни негодні втямити ці речі, вони розуміють лише те, що бачать і чують. Без сумніву, моя дочка має десь біля озера дуже великий вігвам; недолугі гурони його не вгледіли.

— Я вже сказала тобі, вождю, немає сенсу пояснювати, яка моя посада і де я мешкаю, — ви мене однаково не зрозумієте. Ви мусите вірити власним очам. Що ж то за індіянин, коли він не вміє дивитися? Оця одіж на мені — то не одіж звичайної жінки; такі оздоби носять тільки дружини й дочки вождів. Послухай-но тепер, чому я прийшла сама до твого народу і яка привела мене сюди справа. У інгізів, так само як і в гуронів, є молоді воїни. І до того ж, ви знаєте, їх багато.

—Інгізів багато, як листя на деревах! Це кожен гурон бачить і знає.

— Розумію тебе, вождю. Аби я прийшла з супроводом, то могла б виникнути сварка. Мої молоді воїни і твої позирали б сердито один на одного, надто коли б мої побачили, — блідолицього зв'язано, щоб завдати його на тортури. Він видатний мисливець, і його дуже люблять у всіх залогах, далеких і близьких. За нього б заступилися, і слід ірокезів назад до Канади був би позначений кров'ю.

— На ньому вже й так стільки крові, що вона сліпить нам очі,— похмуро відмовив вождь. — Мої воїни бачать: вся ця кров — гуронська.

— Без сумніву. І ще більше гуронської крові пролилося б, якби я прийшла оточена блідолицими. Я чувала про Розчахнутого Дуба й подумала, що краще відпустити його з миром — хай іде до свого села і залишить там своїх жінок та дітей. Коли ж він згодом схоче вернутися по наші скальпи, ми його зустрінемо. Він любить тварин з кістки і маленькі рушниці. Бач, я принесла їх, аби йому показати. Я йому друг. Коли він залакує ці речі разом з іншим своїм збіжжям, він подасться до свого села, перш ніж мої воїни наздоженуть його, і покаже своєму народові в Канаді, які багатства можна тут здобути тепер, коли наші великі батьки по той бік Солоного Озера послали один одному бойову сокиру. Я ж заберу з собою цього великого мисливця: він-бо мені потрібний, щоб постачати мій дім м'ясом.

Джудіт була досить знайома з індіянським красномовством, тож вона силкувалася висловлюватися у звичній для цього народу манірі, і в неї виходило навіть краще, аніж вона сподівалася. Звіробій старанно перекладав її мову, і то вельми охоче, бо дівчина пильно уникала прямої неправди, роблячи це заради юнака, що ненавидів брехню і вважав її ницістю, негідною білої людини.

Нагода одержати ще двох слонів і вже згадані пістолі, один з яких щойно побував у бувальцях і вийшов з ладу, викликала серед гуронів сенсацію. Проте Розчахнутий Дуб поставився до неї холодно, хоч іще недавно виявив захват, довідавшися про існування створінь з двома хвостами. Одне слово, цього стриманого розумного індіянина не так легко було ввести в оману, як його підлеглих, і з почуттям власної гідності, котре добрій половині цивілізованого світу здалося б надмірним, він одхилив хабар, не бажаючи піддатися умовлянням чужинки.

— Нехай моя дочка залишить собі цих двохвостих свиней на той випадок, коли їй бракуватиме м'яса, — сухо відповів він. — А також нехай залишить маленьку рушницю з двома цівками. Коли гуронам схочеться їсти, вони полюють оленів, а для бою у них є довгі рушниці. Цей мисливець не може зараз полишити моїх молодих воїнів, вони хочуть знати, чи в нього таке мужнє серце, як він хвалиться.

— От з цим я не згоден, гуроне, — палко перебив його Звіробій. — Атож, не згоден, бо твої слова суперечать правді й здоровому глуздові. Ніхто не чув, щоб я хвалився, і ніхто не почує, хоч би ви мене живцем оббілували і підсмажили за вашими пекельними жорстокими приписами! Я людина скромна, бездольна, я ваш бранець, але я не хвалько, бо хвастощі мені вадять.

— Мій юний блідолиций друг хвалиться, що він не хвалько, — відмовив дотепний вождь. — Мабуть, він каже правду. Я чую спів дивовижної пташки. У неї дуже гарне пір'я. Жоден гурон ще не бачив такого. Соромно їм буде повернутися в своє село і сказати своєму племені, що воїни відпустили полоненого, заслухавшися пісні невідомої пташки, а назви її не знатимуть. Вони не відають, чи це волове очко, чи дрізд. Для них то буде великий сором. По тому юнакам дозволять ходити в ліс тільки в супроводі матерів, аби ті казали їм, як зветься та чи інша пташка.

— Ви можете спитати моє імення у вашого полоненого, — відмовила дівчина. — Мене звуть Джудіт. Про Джудіт є ціла історія в книжці блідолицих, у біблії. Якщо я пташка з гарним пір'ям, то в мене є власне ім'я.

— Ні,— заговорив хитрий гурон досить правильною англійською мовою, виявляючи, що досі він прикидався, буцімто не розуміє тої мови. — Я не спитаю полоненого. Він утомився, нехай спочине. Я спитаю свою доньку, слабку на розум. Вона скаже правду. Ходи-но до мене, донько, відповідай. Тебе звати Гетті?

— Атож, так мене звуть, — відповіла дівчина, — хоч у біблії написано Естер.

— Невже твоє ім'я теж записане в біблії? В біблії все записане. Гаразд. Як її звати?

— Джудіт, — так записано в біблії, хоч батько часом називав її Джуді. Це моя сестра Джудіт, дочка Томаса Гаттера, що його називали ви Хохулею, хоч він був ніяка не хохуля, а така самісінька людина, як і ви, — він жив у будинку на воді, цього вам буде досить.

Переможна посмішка засяяла на зморшкуватому обличчі вождя, коли вія побачив — його звернення до правдолюбної Гетті завершилося повним успіхом. Що ж до самої Джудіт, то як тільки запитали її сестру, вона побачила — все пішло на марне, бо ані знаками, ані благаннями не можна було примусити правдиву дівчину збрехати. Вона знала, що годі видати дикунам дочку Хохулі за принцесу чи значну леді, й побачила, що її сміливий і хитромудрий задум зазнав невдачі від найпростішої й найприроднішої причини. Тож вона звернула свій погляд на Звіробоя, благаючи його врятувати їх обох.

— Нічого не вийде, Джудіт, — сказав юнак у відповідь на її німе звернення, розуміючи, чого вона хоче. — Нічого не вийде. То був сміливий задум, гідний генералової дружини; але цей мінг, — Розчахнутий Дуб саме відійшов і не міг