Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Я підтисла губи невдоволено. Не хотілося вірити, що Арден так ось вчинив із дівчиною. 

– А вона хотіла цього шлюбу? – запитала я гостріше, ніж планувала спершу. Чомусь вперше я уявила себе на місці Стефані: юною, сімнадцятирічною. Змушеною вийти заміж за незнайомця і жити потім самій, практично у вигнанні. 

Арден повільно і зсудомлено видихнув. 

– Ні. Не хотіла, – вичавив він. І ось тепер я нарешті зрозуміла, звідки йшло те горе в Арденові. Воно черпало силу в провині, яку він усвідомив, вочевидь, вже коли стало надто пізно, аби щось виправити. – Але вона була кращою за мене. Мудрішою – навіть тоді. 

Я нашорошила вуха. Після того, як Арден зізнався, що ніколи не любив Стефані, дивно було чути, як він осипає її компліментами. 

– Нас таки одружили. Я передав їй родовий дарунок – яйце останнього дракона, що лежало скам’янілим вже ось майже століття. Звісно, нічого не сталося. Не було жодного зв’язку, що міг би пробудити навіть найслабшого з драконів. Тож я, зовсім не зацікавлений у Стефані, відправив її сюди, до Зимового замку. 

Арден виглядав так, наче злість на самого себе все ще вирувала всередині, не даючи йому навіть вільно вдихнути. 

– Звісно, вона могла витрачати стільки грошей і влаштовувати стільки балів, скільки хотіла, – зауважив він. – Та це ніяк не скасовувало того, що я не хотів її бачити. Але вона надсилала мені листи – я їх ігнорував чи відписував холодно й сухо. Одного разу приїхала до столиці – я швидко відправив її назад. Я не хотів мати з нею нічого спільного. Мріяв забути, до чого мене примусили батьки. Я навчався в академії, цікавився прокляттями, думав про серйозну науку – і пустоголова Стефані здавалася мені такою нецікавою, такою нудною… 

Я б запротестувала, стала на захист Стефані – за цю коротку розповідь я чомусь пройнялася до дівчини справжнім співчуттям, якого не відчувала жодного разу, коли бачила привида. 

…Але Арден говорив про Стефані так, що я зрозуміла – все було зовсім не так просто. 

– Я продовжив навчання. Став одним з найкращих проклятійників в імперії навіть тоді. І… почав нудитися. А тоді Стефані захворіла. 

Арден змовк і не видавав жодного звуку ще кілька хвилин, збираючись з думками. 

– Вона надіслала мені листа і попросила приїхати, а я придумав причину, аби цього не робити. Звісно, я не думав, що все серйозно – тоді мені здавалося, що вона просто маніпулює мною, прагне мого товариства навіть такими способами. І поки я злився на неї у столиці, вона померла у Зимовому замку. Згоріла за одну ніч. 

В мене на очах виступили сльози. Я бачила Стефані наче живу – на тому величезному ліжку у її крилі, оточену десятками подушок і зовсім бліду і самотню. 

– Я дізнався про це одразу, хоч тоді й не зрозумів. Бо на мене впало прокляття – таке сильне, що я не міг піднятися з ліжка кілька днів поспіль. Не зміг прийти навіть на похорон Стефані… А коли таки зміцнів достатньо, аби дістатися Зимового замку, знайшов листи, записки Стефані. 

Арден тепер дивився вдалечінь, і на його лиці застигла блюзнірська, самопринизлива посмішка. 

– Як виявилося, вона була першокласною проклятійницею. О, вона була просто неймовірна! Якби ж я це тільки знав за її життя... І це навіть враховуючи те, що батьки заборонили їй відвідувати академію. Мене вона побоялася і просити – а я ніколи й не пізнав її достатньо, аби запропонувати. І коли вона зрозуміла, що зі мною знайти спільну мову не вийде, коли зрозуміла, що я – зарозумілий індик… Тоді вона мене прокляла. 

Він підняв долоню, що вже була повністю обплетена чорним. Я насупилася. Я бачила навіть не повну потужність Арденових чарів, але й вона вражала: мені важко було уявити, що було бодай одне прокляття, яке Арден не зміг би зняти. Скільки ж сили було у Стефані, що її остання воля переслідувала Ардена й досі?

– Я намагався зняти його роками – і, як бачиш, зовсім не наблизився до розгадки. Стефані виставила на диво точні умови й не залишила жодної лазівки – принаймні, такої, яку я зумів би відшукати. Донедавна, принаймні.

Щось у його голосі змусило мене підібратися.

– А як звучало прокляття? – запитала я. Знала, що не зможу допомогти – не після того, як майстер проклять бився над ним десяток років, та все ж знати хотілося. І що означало ось це – донедавна? 

– Вона використала одну з давніх заклинацьких мов, – сказав Арден. – Та найточніший переклад, який мені вдалося отримати, звучить десь так: “Тільки поки я залишаюся в цьому світі, зможеш ти когось покохати. А якщо я раптом розвіюся і зникну назавжди, не буде в тебе щастя з жодною, народженою під сонцем Рету”. 

Арден зацитував, і навіть голос в цю мить у нього став наче іншим: глибшим, потойбічнішим. А тоді він вже майже буденно додав:

– А рунами вона налаштувала ще кілька неприємних речей: на те, аби якось зняти прокляття, якщо це взагалі можливо, в мене було десять років. А як ні… тоді загину, як і вона – згорю за ніч. Швидко, але болісно.