Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

Зараз прийде хтось інший.

Франц сідає вище, стис кулака.

Хліб саджають у піч, у величезну піч. Жар нестерпний, піч аж тріщить.

Ідо! Він уже забрався геть. Слава Богу, Ідо, що ти прийшла. То був найбільший поганець, якого тільки носив світ. Як добре, Ідо, що ти прийшла, він мене весь час піддрочував, ну, що скажеш, Ідо, кепські мої справи, тепер ось сиджу тут, а ти знаєш, що таке Бух, це психіатрична лікарня, за мною тут спостерігають, а може, я вже й збожеволів. Ідо, підійди-но до мене, чого ти відвернулася? Що це вона робить? Стоїть на кухні. Так, вона стоїть на кухні. Вовтузиться там, напевне, тарілки миє. Але чого це вона перехиляється на бік, ніби у неї ревматизм? Ніби хтось б'є її в бік. Гей, чоловіче, чого ти її товчеш, хіба це по-людському, так не можна, послухай, ану припини, дай дівчині спокій, а той усе б'є і б'є, хто ж це її так, вона вже й на ногах не тримається, та стій же рівно, повернися сюди, поглянь на мене, хто це тебе так немилосердно б'є?

«Це ти Франце, ти забив мене до смерти».

Ні, ні, не робив я такого, на суді було доведено, що я завдав тобі лише тілесних ушкоджень, я не хотів, щоб так сталося. Не кажи так, Ідо.

«Ти таки забив мене до смерти. Стережися, Франце».

А Франц кричить: ні, ні, затулив рукою очі, але все одно бачить її.

Нехай підступають. Нехай підступають незнайомі подорожні, вони тягнуть на спинах клунки з картоплею, за ними хлопчик штовхає тачку, у нього відмерзають вуха, десять градусів морозу. Бреслау зі Швайдніцерштрасе, з Кайзер-Вільшельмштрасе, Курфюрстенштрасе.

А Франц стогне: та краще вже померти, хто ж таке витримає, нехай вже хтось прийде та заб'є мене до смерти, а я такого не робив, я не знав, що так вийде. Він скімлить, щось лепече, вже не може говорити. Санітар дає йому ковтнути підігрітого червоного вина; інші двоє хворих в палаті наполягають на тому, щоб він підігрів вино.

Іда далі хилиться на бік. Ідо, годі вже, Ідо, я ж у Теґелі відсидів за це, відбув своє покарання. Раптом вона випросталася, сіла, опустила голову, вся якось зіщулилася, змаліла, почорніла. Аж ось вона вже лежить у домовині й не ворушиться.

А Франц стогне, стогне. Його очі! Санітар підсів до нього, взяв його за руку. Нехай це хтось забере, нехай заберуть ту домовину, я ж не можу встати, не можу!

Він поворухнув рукою. Але труну не зрушити. Він не може до неї дотягтися. У відчаї Франц розплакався. І все намагається дотягтися до труни. Аж тут від його сліз та відчаю домовина розтанула. Та Франц плаче далі.

За чим же він плаче, мої пані й панове, що читають цю книжку, за чим же плаче Франц Біберкопф? Франц Біберкопф оплакує самого себе.

Ясний полудень, у відділенні розносять обід, наглядач та двоє легкохворих штовхають візочок назад на кухню.

А після полудня до Франца прийшла Міца. У неї таке спокійне, лагідне обличчя. На ній вулична сукня та знайомий капелюшок-клош, який закриває вуха та чоло. Сповнена ніжности, спокійно й ласкаво дивиться вона на Франца, він пам'ятає її саме такою, коли вони зустрічалися на вулиці чи в ресторані. Він просить її підійти ближче, і вона підходить. Він хоче, щоб вона простягнула до нього свої руки, вона так і робить. На руках шкіряні рукавички. Зніми рукавички. Вона їх знімає і протягує до нього свої руки. Ходи-но сюди, Міцо, не будь, як чужа, поцілуй мене. Вона спокійно підходить до нього впритул, дивиться йому просто у вічі й цілує його. Будь зі мною, каже він, ти мені потрібна, ти мусиш мені допомогти. «Не можу, Францекене, Я ж там, сам знаєш». Будь зі мною. «Я б і рада, та не можу». І вона знову його цілує. «Ти ж знаєш, Франце, про Фраєнвальде. Ти не сердишся на мене за це, правда?»

Вона пішла геть. Франц кидається на своєму ліжку. Широко розплющує очі. Але не бачить її. Що ж я наробив! Чому я не вберіг її? Навіщо показав її Райнгольду, для чого я з ним злигався? Що ж я накоїв! І що ж тепер?

Його обличчя спотворила жахлива гримаса, ледь чутно він прошепотів: нехай вона знову прийде.

Санітар розчув лише одне слово «знову» і ллє йому ще трохи теплого вина в розтулений, пересохлий рот. Франц мусить пити, що ж йому ще залишається?

Тісто стоїть у розпеченій печі, тісто підходить на дріжджах, береться бульбашками, хліб підіймається, рум'яніє.

Голос Смерти, голос Смерти, голос Смерти:

Яка користь із сили, яка користь з того, щоб бути пристойним, о так, о так, поглянь на неї. Збагни і покайся.

Франц позбувається всього, що мав. Собі не залишає нічого.

Тут слід описати, що таке біль

Тут слід описати, що таке біль і страждання. Біль пече й роз'їдає. Адже це біль, який прийшов до нього. Часто біль змальовують у віршах. Цвинтарі щодня бачать біль.

Тут слід описати те, що з Францом Біберкопфом робить біль. Франц не витримує його, він здається, він приносить себе в жертву болю. Він кидається в палаюче полум'я, щоб загинути, щоб бути знищеним, щоб розвіяли попіл його. Тут буде віддано належне тому, що з Францом Біберкопфом робить біль. Тут ідеться про біль, що знищує, про біль, що скручує в баранячий ріг, рубає під корінь, валить додолу, розчиняє — ось що робить біль.

Для всього свій час, час душити і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати і час сміятися, час нарікати і час танцювати, час шукати і час втрачати, час дерти і час зашивати. А тепер час душити, час нарікати, час шукати і час дерти[235].

Франц доходить краю і чекає на Смерть, на милосердну Смерть.

Він собі думає: наближається Смерть, Смерть милосердна, вона покінчить з усім. Франц тремтить, коли над вечір знову сидить у ліжку, щоб зустріти її.

І вдруге прийшли до нього ті, які ополудні звалили його на землю. Франц каже: нехай все станеться так, як і має бути, я, Франц Біберкопф, піду з вами, візьміть мене із собою.

Дрож охоплює його, коли він дивиться на жалюгідного Людерса. За ним волочить ноги лиходій Райнгольд. Дрож охоплює його, коли він чує Ідині слова, коли він бачить Міцине обличчя, так, це вона,