Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояка Швейка, Ярослав Гашек

по сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру. На останній зупинці солдати мали дістати по сто п’ятдесят грамів угорської ковбаси, але нічого не одержали.

- Мабуть, і тут нічого з цього не вийде,- відповів майор, приємно, як і раніше, всміхаючись.- Про такий наказ для полків з Чехії мені нічого не відомо. А втім, це не моя справа, зверніться до відділу постачання.

- Коли ми, пане майоре, від’їжджаємо?

- Попереду стоїть поїзд з важкою артилерією для Галичини. Ми його пустимо за годину, пане капітане. На третій колії стоїть санітарний поїзд. Він від’їздить за двадцять п’ять хвилин після артилерії. На дванадцятій колії - поїзд з боєприпасами. Він вирушає за десять хвилин після санітарного, а за двадцять хвилин після нього пустимо ваш поїзд. Безумовно, якщо не буде ніяких змін,- додав він, знову посміхаючись, чим остаточно спротивів капітану Сагнеру.

- Пробачте, пане майоре, ви сказали, що не знаєте про жодний наказ щодо видачі ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру полкам з Чехії, чи не можете ви мені це пояснити?

- Це секретне розпорядження,- відповів, усе посміхаючись, комендант військового вокзалу в Будапешті.

«Ну, і сів же я маком,- подумав капітан Сагнер, виходячи з приміщення комендатури.- На якого біса я наказав надпоручникові Лукашеві зібрати всіх командирів і йти з ними та з солдатами до відділу постачання по ці сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру на душу?»

Тільки-но командир одинадцятої роти надпоручник Лукаш, згідно з розпорядженням капітана Сагнера, зібрався наказати батальйону податися до складу по ті сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру, як перед ним з’явився Швейк із нещасним Балоуном.

Балоун увесь аж тремтів.

- Насмілюсь доповісти, пане надпоручнику,- як завжди чемно сказав Швейк,- справа, про яку йдеться, дуже важлива. Я б вас просив, пане надпоручнику, залагодити цю справу десь на стороні, як висловився один мій приятель Шпатіна із Згоржа, коли був дружком на весіллі й раптово в церкві йому захотілося...

- У чому, власне, річ, Швейку,- перепинив його надпоручник Лукаш, який уже скучив за Швейком, як і Швейк за ним.- Відійдемо трохи далі.

Балоун ішов позаду них і не переставав тремтіти. Цей велетень зовсім утратив душевну рівновагу й вимахував у безнадійному розпачі руками.

- Ну, то говоріть, Швейку,- сказав надпоручник Лукаш, коли відійшли трохи вбік.

- Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте,- почав Швейк,- воно завжди краще признатися самому, бо шила в мішку не сховаєш! Ви, пане обер-лейтенанте, дали певний наказ, щоб Балоун, коли приїдемо до Будапешта, приніс вам отой паштет із печінки й булочку. Дістав ти такий наказ чи ні? - звернувся він до Балоуна.

Балоун почав ще дужче вимахувати руками, немов боронився від ворога.

- Цей наказ,- сказав Швейк,- на жаль, не міг бути виконаний, пане обер-лейтенанте. Ваш паштет із печінки я зжер... Так, ізжер,- повторив Швейк, тицьнувши знавіснілого Балоуна,- бо я думав, що паштет із печінки може попсуватися. Мені кілька разів доводилося читати в газетах, як цілі родини отруювалися паштетом з печінки. Одного разу це сталося на Здеразі, вдруге - в Бероуні, раз у Таборі, потім у Младій Болеславі, а раз у Пршибрамі. Всі отруєні померли. Паштет із печінки страшенна гидота...

Балоун, тремтячи, відійшов убік, засунув палець у горлянку і почав блювати.

- Що з вами, Балоуне?

- Блю-блю-ю, е-е, пане обер... е-е, обер-лейте-нанте, е-е,- використовуючи перерви, простогнав нещасний Балоун.- Це я-я її зжер, е-е, поже-е-р-р-р, е-е, я-е-е, са-е-е-м...

З рота нещасного Балоуна вилітали клапті станіолевої обгортки паштету.

- Як бачите, пане обер-лейтенанте,- сказав Швейк, не розгубившись,- кожний зжертий паштет вилізе наверх, як олія на воду. Я хотів узяти провину на себе, а він, бовдур, сам себе зрадив. Балоун взагалі непогана людина, але зжере все, що йому довірять. Я знав одного такого типа. Він працював кур’єром у банку. Йому довіряли тисячі: один раз навіть, коли він одержував гроші в іншому банку, йому дали помилково на тисячу крон більше, і він тут же повернув їх, але боронь боже було доручити йому купить на п’ятнадцять крейцерів копченого ошийка, неодмінно по дорозі зжере. Такий уже був ненажера, що, коли його службовці посилали по ліверні ковбаси, він їх по дорозі розпорював кишеньковим ножем, а діри заліплював пластиром, який йому обходився для п’ятьох ліверних ковбасок дорожче, ніж коштувала б ціла ліверна ковбаска.

Надпоручник Лукаш зітхнув і відійшов.

- Чи не зволите дати якісь накази, пане обер-лейтенанте? - гукнув йому вслід Швейк, тим часом як нещасний Балоун усе пхав собі пальця в горлянку.

Надпоручник Лукаш махнув рукою і попрямував до продовольчого складу. Йому спало на думку, що коли вже солдати поїдають печінкові паштети своїх офіцерів, то Австрія виграти війни не може.

Тим часом Швейк перевів Балоуна на другий бік залізничної колії. По дорозі він потішав його, мовляв, вони разом подивляться на місто і принесуть звідти пану надпоручникові дебреценських сосисок. Швейкове уявлення про головне місто угорського королівства, цілком природно, збігалося з уявленням саме про ці ковбасні вироби.

- Та ми ж поїзд прогавимо,- заскиглив Балоун, оскільки він був такий само ненажерливий, як і скупий.

- Коли їдуть на фронт,- заявив Швейк,- то ніколи не спізнюються, бо кожний поїзд, що їде на фронт, спочатку добре подумає, чи варто привозити на кінцеву станцію лише половину людей. А врешті, я тебе добре розумію, Балоуне. Ти за крейцер залюбки гнав би через Карпати вошу на мотузці.

Але вони не встигли нікуди піти, бо пролунала команда «по вагонах». Солдати окремих рот знов поверталися до своїх вагонів з порожніми руками. Замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру який їм тут мали роздати, кожен дістав коробочку сірників і одну поштову листівку, видану комітетом у справі охорони солдатських могил Австрії (Відень, XIX, 4, вулиця Канізія). Замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру кожен мав у руці західногалицьке військове кладовище в Седльцях з пам’ятником нещасним воякам крайової оборони. Його вирізьбив однорічник фельдфебель Шольц, який ухилявся від фронту.

Біля штабного вагона панувало надзвичайне пожвавлення. Офіцери маршового батальйону обступили капітана Сагнера, який їм схвильовано щось розказував. Він саме повернувся від коменданта вокзалу і тримав у руці дуже секретну, довжелезну справжню телеграму із штабу бригади з інструкціями і вказівками, як поводитися в тій новій ситуації, в якій опинилася Австрія 23 травня 1915 року.