Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

Преподобний Дж. Картмел Робінсон розповідає про хлопчика й дівчинку із своєї парафії, що подалися пішки до лісу. Вони йшли і йшли безкінечними вулицями, все надіючись от-от побачити ліс, аж урешті, знеможені, посідали у відчаї перепочити, і порятувала їх якась добра жінка, що привела обох додому. Не інакше, як цих дітей прогледіли благодійники!

Той самий добродій твердить, що на одній з вулиць Гокстону (район у величезному Іст-Енді) у вісімдесяти малих будиночках живе понад сімсот дітей віком від п'яти до тринадцяти років. І додає: «Лондон замкнув своїх дітей у лабіринті вулиць та будівель і позбавив їх законної спадщини — сонця, поля та струмка. Ось чому з них виростають недолугі чоловіки й жінки.

Він розповідає також про свого парафіянина, що винайняв одному подружжю кімнату в підвалі. «Вони сказали, що мають двоє дітей; та коли поселились, виявилося, що дітей четверо. Згодом народилося ще п'яте, і господар звелів їм вибратись. Вони не послухали. Тоді прийшов санітарний інспектор. Йому часто доводиться дивитись крізь пальці на порушення закону, але тут він мусив заявити власникові, що так недалеко й до суду. Той виправдувався, що не може виселити їх. Вони ж виправдувались, що з такою купою дітей ніхто їх не візьме за божу ціну, — це, до речі, найчастіший аргумент бідноти. Що тут було діяти? Домовласник опинився межи двох вогнів. Нарешті, він вдався до суду, звідти прислано уповноваженого. Але вже минуло двадцять днів, і досі не вжито ніяких заходів. Чи поодинокий це випадок? Аж ніяк; звичайнісінький».

Минулого тижня поліція вчинила облаву на якийсь дім розпусти. В одній з кімнат виявлено двох дівчаток. Їх заарештували й оскаржили нарівні з іншими жінками з того дому. На суді батько дівчаток заявив, що він з жінкою і ще двома старшими дітьми, крім тих, що на лаві підсудних, мешкає в тій кімнаті; він заявив також, що живе там, оскільки іншої кімнати за півкрони не знайти. Суддя звільнив обох малолітніх «злочинниць» і ще застеріг батька, що той виховує своїх дітей в нездоровому середовищі.

Та досить уже цих прикладів. В Лондоні гине більше. безневинних жертв, ніж будь-де за всю світову історію. Які ж нечулі мусять бути ті люди, що вірять у Христа, визнають бога і щонеділі ходять до церкви, а решту днів тижня бенкетують за іст-ендівські прибутки, заплямовані дитячою кров'ю. А вряди-часи — такі вже вони диваки! — візьмуть півмільйона з тих прибутків та й пошлють до Судану на школи для чорних хлопчиків.

Розділ XXIV

НІЧНІ ВИДИВА

Всі вони були колись крихітні й ніжні рожеві немовлята і з них можна було виліпити будь-яку соціальну форму.

Карлейль[52]

Вчора пізно увечері я йшов по Комершел-стріт від Спітелфілду до Уайтчепелу і далі по Ліменстріт на південь, у бік доків. І сміявся ідучи з тих іст-ендських газет, що з патріотичними гордощами заявляють, ніби Східний Лондон цілком придатне для людського життя місце.

Важко описати бодай дрібку того, що я бачив. Багато там такого, що й слів не підбереш. Можу тільки сказати, що бачив кошмар: жахливий людський намул, що мура-шився на хідниках, невимовну безсоромність, що затьмарювала навіть «нічні жахи» Пікаділлі та Стренду. Це був просто звіринець якихось двоногих в одежі, що тільки трохи скидалися на людей, а більше на тварин; і на довершення картини — наглядачі з мідними ґудзиками давали всьому лад, коли звірі гарчали занадто вже люто.

Я був радий присутності тих наглядачів, бо на мені не було «моряцької роби» і я міг правити за здобич для хижих створінь, що сновигали в юрбі. Часом, оддалік від наглядачів, ті самці кидали на мене пронизливі вовчі погляди; і мені аж лячно робилося від їхніх рук, їхніх голих рук, як можна б лякатися лап горили. Вони таки достоту скидалися на горил. Тіла в них були малі, незугарні, присадкуваті. Не мали вони ані набряклих м'язів, ані широких плечей. В них проявлялася скорше стихійна ощадність природи, яка дала їм лишень скільки потрібно печерній людині. Та в тих худорлявих тілах ховалася сила, люта первісна сила, здатність вчіплятися і чавити, шарпати й шматувати. Відомі випадки, коли, накидаючись на жертву, вони загинали її назад так, аж ламався спинний хребет. Нема в них сумління, ані честі, без жалю і без вагання ладні вони вбити людину за півсоверена при першій нагоді. Це нова порода, дикуни з великого міста. Вулиці й будинки, завулки й двори — їхні мисливські терени. Це для них однаково, що гори й доли для первісного дикуна. Нетрі міста — це їхні джунглі, тут вони живуть, тут і полюють.

Ніжні й викохані люди з казкових палаців у Вест-Енді, завсідники роззолочених театрів, не бачать цих створінь, навіть не підозрюють про їх існування. Але ось вони, живі, аж надто живі, нишпорять по своїх джунглях. І горе Англії в той день, коли скрута зажене всіх її здорових синів до останніх шанців! Бо в той день створіння ці виповзуть із своїх логовиськ і барлогів, і Вест-Енд уздрить їх, як уздріли таких свого часу ніжні й викохані аристократи феодальної Франції, ще й питали один одного: «Де вони взялися? Хіба це люди?»

Та не лише ці звірі водяться в звіринці великого міста. Ці, власне, трапляються тільки подекуди, вони чигають у темних подвір'ях і сірими тінями шмигають попід мурами. Але от жінки, чиї нечисті утроби поприводили на світ цих хижаків, — ті були повсюди. Вони нав'язливо скиглили й плаксивими голосами канючили в мене пенні, і це ще було не найгірше. Вони пиячили в кожному шинку, — нечупарні, розпатлані, неподобні, — підморгували посовілими очима і щось белькотали, а розпусність так з них і перла. Набравшись, падали десь поперек ослону чи прилавка, і таке це все бридотне було, аж страх.

А були там ще й інші почвари із звироднілими обличчями й перекривленими статурами, неймовірні типи п'яндиг, відсівки суспільства, живі скелети, ходячі трупи. Жінки, до того висилені хворобами та пиятикою, що не змогли б продатися й за два пенси у великий базарний день. Залахманені чоловіки, що з них нужда й негоди витравили до решти людську подобу, що їм обличчя все скорчені наче э болю, а зуби по-ідіотському ошкірені; ідуть вони перевальцем, мов ті мавпи, і, здається, що кожен їхній крок, кожен подих — останній. І були там юні, стрункі дівчата по вісімнадцять-двадцять років, їхніх чистих личок ще не торкнулася брезклість, — ці шубовснули на дно Прірви