Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

такого роду. Проте можу пояснити, між іншим (en passant, як кажуть французи), що я, Джек Бангер, у минулому духовна особа, — я поборник абсолютної тверезості, і я ніколи не п'ю…

— Води! — завершив капітан. — Він її ніколи не п'є. Від води йому стає зле; прісна вода викликає в нього водобоязнь. Ну, катай далі, розкажи про руку.

— Так, звісно, — спокійно погодився лікар. — Коли капітан Бумер перервав мене своїми дотепними зауваженнями, я саме хотів розповісти, сер, що, попри всі мої старання і суворі приписи, рана ставала все гіршою; відверто кажучи, сер, це була найстрашніша, найглибша рана, яку тільки можна побачити в лікарській практиці; два фути і кілька дюймів завдовжки. Я виміряв її лотлінем. Одне слово, врешті-решт рука почорніла; я знав, чим це загрожує, і відтяв її. Але ця кістяна рука — це не моя справа, сер; такі речі, — він махнув у бік капітана своєю швайкою, — це проти всіх правил. Це капітанова робота, а не моя; він сам наказав корабельному теслі змайструвати таку руку і насадити на неї цей молоток — мабуть, щоб вибивати з людей мізки, як одного разу спробував вибити їх з мене. У нього часом бувають напади люті. Бачите оце заглиблення, сер? — він скинув капелюха і, відкинувши з лоба волосся, оголив велику круглу западину в себе на черепі, що, між іншим, аж ніяк не була схожа на шрам від рани. — Нехай капітан розповість вам, звідки вона в мене взялася; він знає.

— Нічого я не знаю, — озвався капітан, — спитайте краще в його матінки; він такий вродився. Ох ти, Бангере, сучий сину! Такого негідника, як цей Бангер, у всіх морях та океанах не знайдеш. Коли тебе грець ухопить, Бангере, ми тебе засолимо в бочці, мов той огірок; таке диво слід зберегти для майбутніх віків.

— А що сталося з Білим Китом? — не стерпів Ахаб, що нетерпляче очікував завершення сцени, розіграної двома англійцями.

— О! — вигукнув однорукий капітан. — О, так! Він тоді пірнув і надовго зник з очей; бачите, тоді я ще не знав, що то за кит, який так зле пожартував зі мною. І лише згодом, коли ми знову спустилися до екватора, ми почули історію про Мобі Діка — так називає його дехто, — і тоді я збагнув, що то був він.

— А ти зустрічав його потім?

— Двічі.

— І не міг загарпунити?

— А я й не пробував; досить з нього однієї руки. Що б я робив без обох? Коли Мобі Дік щось надкусив, те він з'їсть, я так собі гадаю; коли скуштував, то й проковтне.

— Ну, тоді, — втрутився Бангер, — дайте йому замість приманки вашу ліву руку, щоб повернути праву. Чи знаєте ви, джентльмени, — він вклонився обом капітанам по черзі, — що травна система кита так дивно створена божественним провидінням, що не може перетравити повністю навіть одну людську руку? А він це чудово знає. Те, що видається вам злочинним умислом Білого Кита, — це просто його промах. Він і на думці не має проковтнути вашу руку чи ногу, він це робить, просто щоб вас настрахати. Але інколи з ним трапляється те саме, що сталося з одним старим цейлонським факіром, моїм пацієнтом; він удавав, наче ковтає ножі, та одного чудового дня справді впустив собі у шлунок справжній ніж, і він лежав там цілий рік, а може, й більше; потім я дав йому блювотне, і ніж вийшов із нього — звичайно, по частинах. Він не зміг перетравити ніж і включити його до складу тканин свого організму. Отже, капітане Бумер, якщо ви діятимете спритно і погодитеся віддати в заставу одну руку для того, щоб влаштувати славний похорон другій, рука у вас залишиться. Тільки дайте киту іще один шанс, от і по всьому.

— Ні, Бангере, красно дякую, — відповів англійський капітан. — Нехай забирає собі ту руку, що здобув, коли вже так сталося; я ж не знав, на кого натрапив; та другої він не дістане. Годі з мене Білих Китів; я вже полював його один раз, і мені цього вистачило. Звісно, вбити його — то велика честь; і спермацету в ньому на цілий трюм; та я вам кажу — краще лишити його у спокої, ви згодні зі мною, капітане? — І він виразно глянув на кістяну ногу.

— Так, це було б краще. І все ж таки на нього полюватимуть; ті кляті речі, які краще лишити в спокої, не дають спокою іншим. Він вабить до себе, наче магніт! Як давно ти бачив його востаннє? Куди він тримав курс?

— Господи помилуй, та цур йому, тому дияволу! — скрикнув Бангер і, схилившись, забігав навколо Ахаба, дивно, по-собачому принюхуючись. — Яка в нього кров! Принесіть термометр! Та вона зараз закипить! А пульс який — аж дошки ходором ходять! Сер!.. — І він, вихопивши з кишені ланцет, хотів узяти Ахаба за руку.

— Геть! — ревнув Ахаб, відпихаючи його до борту. — Веслярі, по місцях! Куди він тримав курс?

— Боже правий! — вигукнув англійський капітан, до якого було звернено останнє питання. — Що сталося? Здається, він плив на схід. — І пошепки спитав Федаллу: — Ваш капітан що — божевільний?

А Федалла, приклавши палець до вуст, слизнув за борт, щоб сісти за стернове весло в човні; тим часом Ахаб, підтягнувши до себе величезний блок, наказав чужим матросам спускати талі.

Ще мить — і він стояв на кормі свого вельбота; матроси-манільці взялися за весла. Марно англійський капітан озивався до нього; Ахаб, спиною до чужого корабля, а скам'янілим лицем — до свого власного, непорушно стояв на кормі, поки не наблизився до «Пекводу».

Розділ 101

Графин

Перш ніж англійський корабель зникне в далині, слід розповісти, що він ішов із Лондона і був названий так на честь покійного Семюеля Ендербі, лондонського купця, засновника славетного китопромислового дому «Ендербі і сини» — торгового дому, який, на мою скромну китобійську думку, навряд чи поступається об'єднаному королівському дому Тюдорів і Бурбонів за своїм історичним значенням. Як довго існував цей торговий дім до літа Господнього 1775-го — на це питання численні рибопромислові документи, відомі мені, не дають однозначної відповіді; але того самого року (1775) він оснастив перші в Англії кораблі, призначені для регулярного полювання на кашалотів, хоча ще років за сорок — п'ятдесят до того (починаючи з 1726 року) наші сміливці Коффіни і Мейсі з Нентакету і Вейньярда цілими флотиліями полювали цих левіафанів — щоправда, тільки в Північній та Південній Атлантиці.

Тож нехай буде тут