Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– А як же темні найманці? Чому вони виявили до мене такий інтерес? – порушила я запитанням тишу.

– Ти ж його почула тієї ночі. Яарн усього лише хоче спадкоємця. А Королева йому потрібна для самолюбства. Хто відмовиться, щоб у нього був меч мечів? Жоден чоловік, який хоч трохи володіє зброєю, не пройде повз такий артефакт. Але Яарн дрібна сошка. Головний ворог – тут, – Василь вказав пальцем на коло з ім’ям батька Альгіна.

– А мене найбільше турбує ось цей незнайомець, – тицьнув пальцем у гурток зі знаками запитання Герман. – Якщо ми дізнаємося хто він, це допоможе якось просунутися у справі?

Вася лише знизав плечима і розвів руками.

– Не знаю, Геро. Нічого не можу тобі сказати.

– Поїхали додому, – підвівся з-за столу Богріс і дістав із кишені гаманець.

– Я пригощаю, – Ойхільд махнув рукою, щоб Гріс сховав гроші.

Ойхільд зняв полог німоти. У кімнату постукали. Вася відсунув засув. До нас увійшов батя, а за ним сонна Аглая, яка одразу ж почала прибирати зі столу.

– О пів на першу. У нас є дві вільні кімнати й горище.

Зрозуміло, наше повернення в гуртожиток не обговорюється. Сказав і вийшов, мовляв самі вирішуйте хто куди, ви люди дорослі.

– Я на горище, – потягнулася до хрускоту я.

– Ти з Кхиброю – у кімнату, – скомандував Герман.

– Кхибра з Ойхільдом у кімнату, я з тобою на горище. Решта – розмістяться в іншій кімнаті.

– Ти з Кхиброю підеш у кімнату, – повторив Герка.

– Орел чи решка? – дістаючи з кишеньки мідяк, запитала я.

– Решка, – буркнув коханий.

Я підкинула монету і поклала на стіл.

– Прибирай руку! – наказав Гера.

Я прибрала. Мідяк лежав на столі орлом. Гера скривився. А я піднесла монету до очей. На ній красувався профіль... Ні, я, звісно ж, гроші люблю, але ніколи не роздивлялася монети так, як зробила це щойно.

– Кхибро, – я мало не впустила монету, – глянь. Впізнаєш?

Подруга взяла монету і від подиву в неї розкрився рот – от-от влетить ґава.

– Не може бути!.. Але, як?..

– Та що ви там таке побачили? – дивувався Герман, вихопивши з рук тролиці монету. – Ну, профіль короля. Це ж Леонідій, ви що, не впізнали?

– Ні, – похитала я головою. – Ми якраз його впізнали. Це не король.

– А хто ж? – тепер дивувався і Василь.

– Це – Нід, ревенант, якого ми зустріли в Ісліньярі.

– Що? – Вася вихопив із рук Германа мідяка і подивився на нього так, немов бачив монету вперше у житті. – Але...

– А якщо цей ревенант і є та сама третя особа? – висунув версію Лікраніель.

– Перцю на гузно тому танцюристу! – тихо вилаявся Ойхільд і сів на місце.

*Читайте перший роман «Руда магія і повна торба пригод».