Джордж Мартін - Буря Мечів

— Три сотні разів, не більше.

У Чорному замку не було людини, яка б не чула Ульмерових оповідок про знатну банду розбійників за давніх часів: про Саймона Тойна й Усміхненого лицаря, про Освина Довгошийого Тричі-повішеного, про Венду Білу Оленицю; про Лучника Дика, Барилкуватого Бена й інших. Славний Донел роззирнувся, шукаючи порятунку, й запримітив Сема, який застиг у болоті.

— Смертовбивче,— покликав він.— Ходи сюди, покажеш, як ти Чужого зарізав,— він простягнув довгий тисовий лук.

Сем почервонів.

— Я не стрілою, а кинджалом, драконовим склом...

Він-бо чудово знав, що буде, як він візьме до рук лука. В мішень він не поцілить, а стріла полетить через насип просто в ліс. А тоді вибухне регіт.

— Байдуже,— мовив Алан Розбі, ще один вправний стрілець.— Нам усім кортить поглянути, як стріляє Смертовбивця. Так, хлопці?

Сем не мав сили на них дивитися — бачити ці глузливі посмішки, слухати ці злі жартики, помічати презирство в очах. Сем уже був розвернувся йти геть, але нога застрягла в болоті, а коли він хотів її витягнути, загубив чобота. Довелося опуститися навколішки, щоб висмикнути його, і це під регіт, який дзвенів у нього у вухах. На той час як він нарешті втік, всі пальці були мокрі через кілька пар шкарпеток. «Дармоїд,— думав він.— Батько мав рацію. Не маю я права жити, коли загинуло стільки хоробрих вояків».

На південь від брами наглядав за багаттям Грен: роздягнувшись до пояса, рубав дрова. Він розчервонівся від натуги, а зі шкіри випаровувався піт. Та коли, пихтячи, наблизився Сем, він широко всміхнувся.

— Чобіт Чужі вхопили, Смертовбивче?

«І він теж?»

— Застряг у болоті. І не називай мене так, будь ласка.

— А чом би й ні? — щиро здивувався Грен.— Гарне прізвисько, й ти його заслужив.

Пип завжди дражнив Грена, що він тупий як мур, тож Сем терпляче пояснив:

— Це те саме, що боягузом мене обізвати,— мовив він, стоячи на лівій нозі й натягуючи брудний чобіт.— Вони з мене глузують, точно як з Бедвика, прозиваючи його Велетом.

— Ні, він не Велет,— погодився Грен,— і Пол не був малим. Ну, може, хіба що немовлям, але не довше. Але ти і справді зарізав Чужого, тож це не одне й те саме.

— Я просто... та я не... я був такий переляканий!

— Не більше за мене. Це тільки Пип каже, що я такий тупий, аж і боятися не здатен. Але я боюся, як і всі,— Грен нахилився підняти розрубане поліно і вкинути його у вогонь.— Я теж боявся Джона, коли доводилося з ним битися. Він-бо такий меткий, і бився так, наче зараз уб’є мене...— Вологе зелене дерево довго диміло у вогні, поки розгориться.— Але я ніколи в цьому не зізнавався. Іноді мені здається, що всі ми вдаємо хоробрих, але насправді зовсім не такі. Може, вдавати — перший крок до хоробрості, не знаю. Тож нехай називають тебе Смертовбивцею, хіба не байдуже?

— Тобі ж не подобалося, коли сер Алісер називав тебе Туром.

— Бо він цим хотів сказати, що я дебелий і дубоголовий,— Грен почухав бороду.— А от якщо Пип мене Туром хотів називати — будь ласка. Чи ти, чи Джон. Тури — люті й дужі тварини, тож це не так уже погано, а я справді здоровань, і досі росту. Невже не краще бути Семом Смертовбивцею, ніж сером Поросятком?

— А чому я не можу бути просто Семом Тарлі? — Сем важко сів на вологу колоду, яку Грен ще тільки зібрався розрубати.— Це ж бо драконове скло знищило отого. Не я, а драконове скло.

Він це казав. Усім це казав. Але ніхто, він бачив, йому не повірив. Чингал, показавши Семові свій знаменитий чингал, мовив: «Он у мене залізо, для чого мені скло?» Бурий Бернар і всі три Гарти не приховували, що не вірять у цю історію, Роллі Сестритонський заявив прямо: «Мабуть, у кущах зашелестіло, ти ножем штрикнув — а виявилося, що там Малий Пол сів посрати, от вам і довелося вигадувати побрехеньку».

Але Дайвен їх вислухав, і Стражденний Ед, і навіть примусили Сема з Греном розповісти все лорду-командувачу. Всю оповідь Мормонт хмурився й ставив підступні запитання, але він, людина обережна, ніколи не відкидав найменших можливостей. Він попросив у Сема віддати все драконове скло, яке той ще мав у наплічнику, хоча лишилося його вже небагато. Щоразу як Сем згадував про схованку, яку Джон розкопав на Кулаці, йому плакати кортіло. Там-бо були і кинджальні леза, і вістря до списів, і щонайменше дві чи ти сотні наконечників до стріл. Джон наробив кинджалів для себе, для Сема й для лорда-командувача, подарував Семові вістря до списа, старий тріснутий ріжок і трохи наконечників до стріл. Жменю наконечників узяв собі Грен, та це й усе.

Отож тепер вони мали Мормонтів кинджал і той, якого Сем віддав Гренові, плюс вісімнадцять стріл і довгий спис із твердого дерева з гостряком з драконового скла. Вартові на чатах передавали спис від зміни до зміни, а стріли Мормонт розподілив поміж найкращими лучниками. Білл Буркотун, Гарт Сіроперий, Роннел Гарклі, Славний Донел Гіл і Алан з Розбі отримали по три, а Ульмер — чотири. Та навіть якщо всі їхні постріли будуть влучні, дуже скоро їм усе одно доведеться перейти на вогненні стріли, як і всім решта. На Кулаці вони випустили сотні запалених стріл, а блідавці наступали й наступали.

«Цього недосить»,— думав Сем. Крастерові похилі частоколи, укріплені землею і підталим снігом, навряд чи затримають блідавців, які здолали значно крутіші схили Кулака й посипалися через мур городища. Та й замість трьох сотень братів, вишикуваних у дисципліновані лави, тут блідавці наскочать на сорок одного вцілілого голодрабця, причому дев’ятеро з цих голодрабців поранені настільки важко, що битися все одно не зможуть. До Крастера крізь метелицю приблукало сорок чотири брати з понад шістдесятьох, які пробилися з Кулака, але троє з них уже померло від ран, а Банен скоро стане четвертим.

— Гадаєш, блідавці пішли собі? — запитав Сем у Грена.— Чого вони не йдуть сюди прикінчити нас?

— Вони приходять тільки в холод.

— Так,— мовив Сем,— але чи це холод прикликає блідавців — чи блідавці приносять холод?

— Хіба не байдуже? — Грен змахнув сокирою — і навсібіч