Джордж Мартін - Буря Мечів

— Ну все, досить з мене цього вереску,— гаркнув він нагору.— Дайте їй ганчірку, хай закусить, бо я зараз піднімуся й дам їй кулака скуштувати.

Сем знав: він так і зробить. У Крастера дев’ятнадцять жінок, але ніхто з них не втрутиться, коли він почне підніматися драбиною. Точно як не втрутилися два дні тому чорні брати, коли він бив одну з дівчаток. Вони, звісно, буркотіли. «Та він її заб’є»,— сказав Гарт Зеленицький, а Клишоногий Карл, розсміявшись, мовив: «Якщо цукерочка йому не потрібна, нехай мені її краще віддасть». Бурий Бернар стиха сердито вилаявся, Алан же з Розбі встав і вийшов надвір, щоб нічого не чути. «Чия покрівля, того й порядки,— нагадав Роннел Гарклі.— Крастер — друг Нічної варти».

«Ага, друг»,— подумав Сем, слухаючи приглушені скрики Жиллі. Крастер — брутальний мужлай, який тримає своїх жінок і дочок залізною рукою. Та все одно його фортеця — прихисток для братів.

«Мерзлі ворони,— хихикав Крастер, коли вони приблукали до нього — оті кількоро, які пережили і сніг, і блідавців, і кусючий холод.— Щось ваша зграя поменшала відтоді, як ви вилетіли на північ». Однак він вділив їм місце до спання в себе на підлозі, дав їм дах над головою, який захищав од снігу, запалив багаття, щоб вони посушилися, а його жінки принесли в кухлях глінтвейну, щоб животи їм нагріти. «Кляті ворони»,— обзивав їх Крастер, проте годував, хай і вельми скромно.

«Ми тут гості,— нагадав собі Сем.— А Жиллі належить йому. Як дочка, як жінка. Чия покрівля, того й порядки».

Коли Сем уперше був у Крастеровій фортеці, до нього, благаючи про допомогу, прибігла Жиллі, і Сем віддав їй свого чорного плаща, щоб приховати круглий живіт, і відпровадив шукати Джона Сноу. Лицарі-бо мають захищати жінок і дітей. Небагато серед чорних братів було лицарів, та все ж... «Ми всі давали обітницю,— подумав Сем.— Я — щит, який боронить людську державу». А жінка — це жінка, хай і дикунка. «Ми мусимо їй допомогти. Мусимо». Жиллі злякалася за дитину: побоювалася, що народиться хлопчик. Дочок Крастер ростив і брав собі за жінок, але в господі його ніхто ніколи не бачив ні чоловіків, ні хлопчиків. Жиллі розповіла Джонові, що синів Крастер віддає «богам». «Якщо боги милостиві,— молився Сем,— то пошлють їй дівчинку».

А на горищі Жиллі притлумила зойк.

— Отак,— сказала якась жінка.— А тепер тужся, ну-бо. Ось, уже голівку його бачу.

«Її— жалібно подумав Сем,— її голівку».

— Холодно,— слабко промовив Банен.— Будь ласка! Мені так холодно.

Сем відклав миску й ложку, накинув на присмертного ще одну шкуру, пхнув поліно у вогонь. Жиллі зойкнула, почала важко сапати. Крастер гриз тверду чорну ковбасу. Для нього й для жінок ковбаса є, казав він, а для Нічної варти немає.

— Жінки,— нарікав він.— Вічно вони голосять! Он у мене колись свиня восьмеро поросят привела і навіть не хрокнула,— він, жуючи, обернувся й презирливо скосив оком на Сема.— Товста була, як ти, хлопче. Смертовбивце,— зареготав він.

Більше Сем витримати не міг. Він подибав геть від кострища, незграбно переступаючи через братів, які спали, сиділи й помирали на твердій земляній долівці. Від диму, зойків і стогонів паморочилось у голові. Схиливши голову, він випірнув з-під оленячої запони, яка правила Крастерові за двері, й вийшов у пообіддя.

День був хмарний, та все одно Сем, вийшовши з півтемряви надвір, мало не засліп. Гілки дерев угиналися від налиплого снігу, сніг укривав золоті й іржаві пагорби, та було його вже менше. Хуртовина минулася, і ті дні, що їх брати пересиділи у Крастеровій фортеці, були... ну, якщо й не теплі, то не такі холоднючі. До Сема долинало тихе крапання води: це танули бурульки, що звисали з товстого дернового даху. Глибоко зітхнувши, Сем роззирнувся.

На заході у конов’язі порались Олло Безрукий і Тим Стоун, годуючи й напуваючи зацілілих гаронів.

З підвітряного боку ще кілька братів різали й білували коней, які так ослабли, що далі все одно йти не зможуть. Списники й лучники патрулювали з цього боку земляного валу — єдиного укріплення, яке відділяло Крастерову фортецю від лісу, а з дюжини багать здіймалися товсті цівки синювато-сірого диму. До Сема долинав далекий стукіт сокир у лісі: це робоча команда рубала дрова на багаття, щоб вистало палити всю ніч. Ночі — недобрий час. Коли темніє. І холодніє.

За той час, поки сиділи у Крастера, ніхто не нападав — ні блідавці, ні Чужі. І не нападуть, говорив Крастер. «Людині побожній нема чого боятися. Колись я Мансу Рейдеру так і сказав, коли він тут винюхувати припхався. Він і слухати не хотів, як ото ви, ворони, зі своїми мечами й клятими багаттями. Коли прийде білий холод, це вам не допоможе. З богами ліпше дружити».

Жиллі теж казала про білий холод, розповідала і про офіру, яку приносить Крастер своїм «богам». Сем, почувши це, ладен був його вбити. «За Стіною не діють закони,— нагадав він собі,— а Крастер — друг Варти».

З-за мазаної «фортеці» долинув уривчастий скрик. Сем пішов подивитися. Під ногами хлюпав розталий сніг упереміш з багнюкою — Крастерове лайно, як запевняв Стражденний Ед. Але багнюка, як на лайно, була занадто густа: засмоктувала Семові чоботи так, що один мало не зіслизнув з ноги.

За городом і порожньою вівчарнею дюжина чорних братів стріляла з луків по солом’яних мішенях. Стрункий білявий стюард на прізвисько Славний Донел з п’ятдесятьох ярдів поцілив майже в яблучко.

— Ану перевершіть мене,— мовив він.

— І перевершу,— озвався Ульмер — сутулий і сивобородий, з обвислою шкірою і такими самими руками; він вийшов на позицію і витягнув з сагайдака на поясі стрілу. Замолоду він був розбійником, входив у сумнозвісне братство королівського лісу. Стверджував, що прострелив колись руку Білому Бику з королівської варти — хотів украсти цілунок з вуст дорнської князівни. Заодно украв у неї коштовності та скриньку золотих драконів, але напідпитку похвалявся тільки цілунком.

Напнувши тятиву, він випустив стрілу — пливку, як літній шовк. Вона поцілила в мішень ще на дюйм ближче від стріли Донела Гіла.

— А так, хлопче? — поцікавився він, відступаючи.

— Непогано,— буркітливо мовив молодший.— З бічним вітром пощастило. Коли я стріляв, він був дужчий.

— На це робиться поправка. У тебе гарне око і тверда рука, але цього замало, щоб перевершити хлопця з королівського лісу. Лучник Дик — ось хто навчив