Марина Тітова - Будь мені тайною, Марина Тітова

– Так, — дивлюсь, стидаючись, очима вниз, але підборіддя тримаю гордо й високо.

Саша, здається, на мить втрачає відчуття часу й простору. Ще й дистанцію тепер між нами утворює. Та все ж бере себе в руки.

— Марфуш?! — летить гнилим помідором слово-наганяй від нього в дівочу спину.

— Я ж казав, що це перебір, — звертається до пройди Вадим. А потім, що адвокат, починає її перед нами виправдовувати: — Ви тільки не сваріть її сильно. Вона з добрих намірів вас звести вирішила. І перевіріти на відданість теж. Ви ж обоє у неї один про одну цікавитесь, помітно, що сумуєте, просто чомусь хтось не хоче, щоб це стало відомо.

Прозорий натяк на мою персону, соромить мене, адже так воно й є. Коли я була у Львові, Ольга сказала, що повернулась до Сашка. Я їй не те, що повірила, адже знала, що в неї умовно є інший чоловік, просто скористалась можливістю й дала дьору. Від Сашка все, що треба, отримала, а надій жодних не мала права йому давати, адже попереду на мене чекали довгі місяці підготовки до плану помсти. Але це все так затягнулося, ще й ускладнилося, що тепер я не знала, як дивитись в очі коханому.

– Про це ми ще поговоримо потім, не хвилюйтесь. А от про решту всього послухаю залюбки зараз, — раптом озивається Сашко. І так мужньо, так відважньо лунають ці слова, що я на всі двісті відсотків впевнена — звідси мені не дадуть піти. Я втрапила по самі мигдалики.

— Санька, пробач! То замість викупа! Знаєш, як воно на весіллях буває? Перш ніж отримати наречену — наречений має, як той лицар, вчинити щось благородне, врятувати кохану, чимось пожертвувати. Ну от я й вирішила перевірити, як сильно ти любиш нашу кумусю й на що підеш заради неї. Ми ж, наче, віддаємо її тобі, тож і маємо бути впевнені, що робимо це недарма. Але тепер я бачу, що з тобою вона в надійних руках. Будьте щасливі! Не сваріться і любіться! Гірко вам! Амінь, — показаво хрестить нас ця чорнява молода сваха, благословляючи.

Сашко регоче на все горло з почутого.

— Марфо, я звісно здогадувався, що тут щось не так, але ти ж... Ох і маніпуляторка-фантазерка! Ледь до інфаркту мене не довела! Добу маринувала. А у мене між іншим вади серця. Але то таке. Може мені й на користь. Але ж перстень! Нащо мене змусила вночі через вікна лазити в чужі будинки? Можна було без цього всього?

— А що перстень? Дякую тобі велике за нього! Його мені мама обіцяла, але це було хтозна-коли. Тепер же ми не спілкуємось з нею, але я хотіла його собі отримати. От тільки Вадим відмовлявся забрати чи щось вигадати. Ну от я твоїми послугами, так би мовити, й скористалась. Тож, вдячна тобі безмежно! Дякую від усього серця та душі! — кліпає своїми оченятами Марфуся, що те невинне немовля, цим самим змушуючи всіх нас із неї трохи посміятися.

Аж тут зненацька до нас на сміх вибігає Ангеліна.

— Там Даня заснув! Що ви регочете!? Тихше будьте, дорослі! — гучним шепотінням командує малеча. А потім помічає мене й сама забуває за той шепіт і сон Дані. Викрикує: — Анжеліка! Це ти?!

– Привіт, красуне, — присідаю навпочіпки та обіймаю дівчинку.

— Тато, я ж казала, що мій сон був віщим! Вона повернулась! — вигує мала, мило розпливаючись в усмішці.

— Ти про той сон, в якому Анжеліка приїхала на панді та з пташками? О, так. Віщий сон. Всі панди однієї банди в зборі, — жартома їй відповідає молодий татусь.

— Анжеліко, а ти до нас надовго? — запитує мала тепер індивідуально в мене.

Озираюсь на свої валізи, що естетично розмістилися в куточку квартири.

— З огляду на всі обставини, здається, що назавжди. Якщо ти не проти.

– Звісно ні! Це ж як нам буде весело втрьох! Якщо хочеш, то я й тебе навчу робити квіточки з атласу. Татка вже навчила і тебе навчу. Я люблю займатись рукоділлям! Он бачиш той букет із фіолетових троянд? То під моїм наглядом і моїм командуванням тато старався.

Заливаюсь рум'янцем. По чергі дивлюсь то на Ангелінку, то на букет, а тоді й на Сашу. Я справді скучила за ним. Невимовно. За таким креативним, таким чуйним, уважним.

— Так, Ангелішо. Ти ж у нас тут найголовніша наглядачка? А ти можеш піти зараз й пооберігати сон Дані? Ніхто, крім тебе не впорається з цим завданням. А ви, Вадиме й Марфо, чайник поставите? Дуже прошу. Буду вдячний, – несподівано, проте делікатно прохає мій креативщик усіх видалитися й залишити нас вдвох. 

От тільки коли це стається, то обоє ми не знаємо з чого почати розмову, тому стоїмо навпроти один одної й руки лишень заломлюємо.

— То ти його кинула? Остаточно? — все ж проривається голос у сіроокого.

— Кинула. Ще як кинула! Залишила його без квартири і, тимчасово, без роботи... Для цього мені був потрібен час, тож вибач, що про це тобі не говорила. Якби ти дізнався, то б...

— То б все зіпсував? Не втерпів би? Можливо... — не заперечує той, кого так хочеться мені обіймати, але в чому собі відмовляю. Поки що. — То це ти продала квартиру? А як ти?..

— ...Не важливо, — перебиваю коханого. — Якщо можна, то я б не хотіла про це зараз говорити.

— Гаразд. Чи причетна ти до масового отруєння в ресторані Даниленка, не питатиму, вмовила, — розуміючи заплющує сірі очі чоловік.

— Щодо цього скажу, що то підстава. Ніхто нікого не труїв. З допомогою Вадима та Марфи в один і той же час у ресторан зійшлись певні люди. Всі вони замовили одну і ту ж страву, а перегодом звернулись зі скаргами на отруєння. Але це лиш фарс! Я хотіла провчити Даниленка й от — маючи певні зв'язки у правоохороних органах це мені вдалося... З часом справу щодо отруєння закриють, але репутація Даниленка буде дещо підмочена. Якщо він сіпатиметься, то справу йому нагадають і репутацію зіпсують ще дужче... Якось так, — зізнаюсь чесно, щоб Саша про мене не думав погано.