Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

за каптур, але не зміг послабити його хватки. Тоді його крики переросли в божевільне крещендо агонії, немов його катували якимось пекельним знаряддям тортур; він сліпма затанцював і застрибав склепом, і хоч ми всі кинулися вперед, намагаючись дістатися Октейва та звільнити від тої химерної ноші, йому з дивовижною вправністю раз у раз вдавалося нас уникати. Все це було незбагненним, неначе нічний кошмар, однак істота, що впала на голову нашого ватажка, була, вочевидь, якоюсь формою марсіанського життя, котра всупереч усім відомим законам науки вижила у тих предковічних катакомбах. Треба було зробити все можливе, щоб визволити Октейва з її лабет. 

Ми спробували приступитися до нашого очманілого очільника зусібіч — задум, який мало бути нескладно втілити у досить вузькому просторі між останніми урнами та стіною. Але Октейв, кинувшись геть у спосіб надто немислимий з огляду на його осліплений стан, обігнув нас усіх і, промчавши вперед, зник серед урн, за якими починався заплутаний підземний лабіринт. 

— Боже мій! Що з ним сталося? — скрикнув Гарпер. — Він поводиться, немов одержимий. 

Часу на обговорення цієї загадки ми, вочевидь, не мали, тож усі гуртом, так швидко, як дозволяв наш приголомшений стан, побігли слідом за Октейвом. У довколишній пітьмі ми втратили його з поля зору, а діставшись першого розгалуження склепів, зупинилися, не маючи певності щодо того, який з коридорів він обрав. Коли це раптом з найдальшої катакомби ліворуч від нас долинув пронизливий крик, який повторився декілька разів поспіль. Було в тих криках щось химерне та несьогосвітнє, щось таке, що могло бути зумовлене давно застояним повітрям або ж акустичними особливостями цих розлогих підземель. Але чомусь я не міг уявити, що ті волання злітають із людських вуст — принаймні, не з вуст живої людини. У них вчувалась якась бездушна, механічна агонія, немовби вони вирвалися з горлянки опанованого дияволом трупа. 

Спрямовуючи промені ліхтариків у хисткі, зникомі тіні, ми помчали між рядами величних урн. Крики розчинилися в могильній тиші, одначе звіддаля до нас долинув легкий приглушений тупіт ніг; він віддалявся. Ми стрімголов помчали навздогін, але вже невдовзі, болісно хапаючи ротом зіпсоване, сповнене міазмами повітря, були змушені сповільнити біг, так і не наблизившись до Октейва на відстань достатню, аби його побачити. До нас долинали лише ледь чутні звуки його поквапливих кроків, які лунали все далі й далі, поступово стихаючи, немовби поглинуті гробницею кроки фантома. А тоді вони вщухли, і ми не чули вже нічого, крім власного судомного дихання та стугоніння крові, що пульсувала в жилах на наших скронях, неначе розмірений рокіт барабанів, які били на сполох. 

Ми рушили далі, а коли натрапили на потрійне розгалуження підземель, наш загін розділився на три групи. Гарпер, Галґрен і я обрали середній коридор. Пройшовши відстань, яка видалася нам нескінченною, і не знайшовши ані сліду Октейва, ми пробралися повз низку ніш, до самої стелі загромаджених урнами, які, певно, містили прах сотні поколінь, а тоді зрештою дісталися великої зали, підлогу якої було оздоблено геометричними візерунками. Тут до нас незабаром приєдналася решта загону; їм також не вдалося визначити місця перебування нашого зниклого очільника. 

Було б марною справою детально описувати наші поновлені пошуки в усіх тих незчисленних склепах, чимало з яких ми до того не досліджували. Усі вони були порожніми, принаймні якщо говорити про якісь ознаки життя. Пригадую, як іще раз проходячи тим склепом, на стелі якого я бачив темну круглу пляму, я пересмикнувся, коли помітив, що пляма та зникла. Просто диво, що ми не загубились у тому лабіринті підземного світу, одначе зрештою ми повернулися до останньої катакомби, в якій знайшли прикуту заковами мумію. 

Наближаючись до того місця, ми почули якийсь розмірений повторюваний брязкіт — за обставин, в яких ми перебували, тривожнішого й таємничішого звуку годі було й уявити. Він лунав, неначе стукіт гулів, які намагаються пробратися до якогось покинутого мавзолею. Коли ми наблизилися, промені наших ліхтариків вихопили з пітьми видовище настільки ж незбагненне, наскільки й неочікуване. Людська постать, голову якої приховував набубнявілий чорний предмет, що розміром і формою нагадував диванну подушку, стояла спиною до нас коло решток мумії та щосили била по стіні загостреним металевим прутом. Ми не знали, як довго Октейв пробув там і де він знайшов той прут, але під його несамовитими ударами глуха стіна кришилася, залишаючи на підлозі купу схожих на цемент уламків; під її поверхнею оголилися невеликі вузькі двері з того самого незбагненного матеріалу, що й урни з попелом і чаша для обкурювання склепів. 

Тієї миті ми всі були настільки ошелешені, розгублені й невимовно спантеличені, що жоден із нас не спромігся на дію чи бодай якесь рішення. Уся ця справа була надто вже фантастичною й жаскою, а Октейва, вочевидь, здолав якийсь напад безумства. Що ж до мене, то я відчув, як до горла підступила нудота, щойно я розпізнав ту огидно роздуту істоту, яка вчепилася в Октейвову голову та мерзенною набряклою масою спадала йому на шию. Я боявся навіть припустити, що саме могло спричинитися до такої набряклості. 

Перш ніж хтось із нас устиг отямитись, Октейв відкинув металевий прут і заходився навпомацки шукати щось у стіні. Певно, там мала бути якась потаємна пружина, хоча годі було здогадатися, як він міг дізнатися про її розташування чи про саме́ її існування. З глухим огидним скреготом ті двері прочинилися всередину. Між товстими й масивними, наче мавзолейна плита, дверима та одвірком залишилася шпарина, крізь яку до склепу хлинула опівнічна темрява ще глибших підземель, немовби звідти назовні джерелував потік мерзоти, похованої там багато еонів тому. Тієї-таки миті світло наших ліхтариків чомусь замерехтіло та потьмянішало, і в наші ніздрі влився задушливий сморід, ніби повіяло повітрям з попідземних світів, де з незапам’ятної давнини застоявся сморід гниття. 

Тепер Октейв обернувся в наш бік і непорушно став перед прочиненими дверми, неначе людина, що виконала віддану їй команду. Мені першому з нашого загону вдалося скинути із себе ті паралізуючі чари; витягнувши складаного ножа — єдину подобу зброї, яку я мав при собі, — я підбіг до Октейва. Він відступив назад, але недостатньо швидко, щоб ухилитись, тож я встиг увігнати чотиридюймове лезо ножа у чорну набубнявілу масу, яка оповила всю верхню частину його голови та звисала йому на очі. 

Не хочу навіть уявляти, чим була та істота — якщо це взагалі можливо уявити. Вона була безформна, як велетенський слимак, і не мала ані голови, ані хвоста, ані видимих органів — нечиста, набрякла, шкіряста почвара, вкрита тонким, схожим на плісняву хутром, про яке я вже згадував. Мій ніж пропоров її, неначе шмат зогнилого папірусу, залишивши подовгасту й глибоку рану, і те страхіття сплющилося, немовби луснув пухир. З нього хлинув нудотний потік людської крові, змішаної з темними сплутаними масами, які могли бути напіврозчиненим волоссям, з пливкими драглистими грудками, подібними до розтопленої