Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

на обличчя свого полковника, освітлене червоним полум’ям смолоскипів. Далеко загоріли села. Це Радивил освітлював собі дорогу, не виставляючи ні чат, ні охорони. Відходив на Литву.

Рано литовський під’їзд під’їхав під козацькі окопи. Останнім промінням живих очей сотник Шапка-Огольський побачив свого колишнього друга рітмайстра Смольського як цей над ним похилився.

Кричевського і Невмирицького занесли на ношах до Радивила. Князь хотів випитатися, які є дальші плани Хмельницького, але вони не відповідали, мовчали. Привезли й інших ранених. Був між ними Бруяка, брат полковника, Ясько Трухомовка і багато інших.

Радивил не цікавився тепер полоненими, вони спокійно ждали своєї відомої долі. Князь приклякнув біля Кричевського, який лежав тепер на польовому ліжку перед шатром Радивила. Фельдшер князя вичистив і прикрив рану наказного гетьмана

- Станіславе, друже! - промовив князь і поклав руку на його голову. - Прости мені, але чому ти з Хмельницьким?

Кричевський порушився.

- Гетьман іде з тридцяти тисячами добірних козаків і п’ятнадцятьма тисячами татарської кінноти.

Більше не сказав ні слова. Упав у гарячку, бачив свої сотні, що гинули, чув крики розпуки і гомони минулого бою.

- Бийте, бийте, за вікторію, за Україну!

Радивил обняв його рам’я.

- Тихо, друже, тихо!

Кричевський кидався у гарячці і кричав:

- Чого то мало стільки люду втратити?

З розпукою бив головою об залізне ліжко. Бруяка підійшов і взяв Кричевського на руки.

Кричевський випрямився, охляв.

Настала скорботна тиша. Скинули шапки.

Заки висипали могилу, стяли всіх полонених. На найвищій могилі, в якій спочивав навіки сам Кричевський, Радивил казав зробити хрест і напис:

KRZICZEVIUS

COSACORUM REBELLIUM DUX

Ще тиждень стояв Радивил, не знаючи, що далі робити. В неділю зловили козака, що блукав околицею. На муках зізнав він, що проти Радивила іде полковник Богаченко з сімдесятитисячним військом. Мушкетна куля скоротила його муки. Радивил поспішно вернувся на Литву.

Не знав литовський князь, що такого полковника в українському війську не було і ніхто не йшов проти нього.

Минали роки воєн і боїв. Не стало Хмельницького, мінялися гетьмани і чужі війська господарили в Україні. Козацтво поділилося на ворожі собі табори. Одні йшли з Москвою, другі з Річчю Посполитою, ще інші з турецьким султаном. За чужі справи клали головою, брат ненавидів брата. Москва золотом оплачувала прихильників. Настали жахливі роки Великої Руїни. Тоді Марко без жалю покинув батьківщину і подався на довгі роки в чужину.

РОЗДІЛ V

Не стало товариства низового. Про нього ходили вже тільки легенди, що їх розповідали літніми вечорами старі діди, або вигравали в тужливих думах лірники й бандуристи. Запоріжжя виконало своє завдання чесно і по-лицарськи. Триста років боронило землю від орд, триста років зберігало традицію оборони християнства. Аж прийшов час, що бусурменський світ потах і ослаб, грізні наїзники втратили сили до історичного гону, перестали наскоки й грабежі. Тож і в Запоріжжі спорожніли кобурі, загубилися заміристі думи, заржавіли семип’ядні рушниці. Лицарі втратили ціль, осталися тільки спомини, пісні про минулу славу, про воїнів бійких і славетних і про речі, які були і більше не вернуться.

Не стало давніх завдань, а ще не бачило Запоріжжя нової загрози з півночі. В ці роки білокаменна цариця розорала лицарське гніздо. Де було шукати нових людей з новим напрямом, тисячі нових лицарів, коли народ змучився і бажав спочити?

- Спить народ? Хай спить! Кожний сон пробудний! - казав мандрівний мудрець, для якого життя людини було тільки хвилиною в безмірному існуванні народу.

Тож рушили січовики здобувати степ у мирній праці. Одні стали табунщиками, інші закладали оселі на незайманій землі. Городові стали ремісниками, старі характерники без роду - бо вік прожили самітно в куренях - притулилися до сімейних, писарі й люди вчені стали канцеляристами по містах. Щоденна праця дає висліди в родах, карбує характер людини в поколіннях, створює добра в десятиліттях. Ще тільки кобзарі співали, мандруючи старинним звичаєм, але й це бувало зрідка. Вимирало старе покоління, світ не розумів їх, а вони його.

Діда Опанаса забули, сотника Юрка Горностая ледве згадували, вже його правнук Семен чував про подію з Марком, але розповідав про неї щораз рідше, врешті й вона з роками замикала в його пам’яті. Часом згадували про Марка довколишні села, але й тут час творив з дійсної події легенду. Люди ставали інші. Події й їхній зміст достосовувався звільна в усіх переказах до нових людських душ і до нового світогляду. В цих нових легендах і сам Марко не пізнав би ні себе, ні свого минулого.

Повернулися вже до домів солдати, що бували на війні проти французького цісаря, і вони вже посивіли й поникли. Ця війна принесла багато нового з надіями й новими вимогами, до яких слід було примінитися, щоб не залишитися позаду всіх. Тоді, в тих роках, Семен висилав свого одинокого сина Івася на науку в харківський університет.

Того дня, коли все було готове до від’їзду, шляхом біля Семенової хати над’їхала коляса чвірнею запряжена, а в ній чоловік у чорному високому капелюсі і в широкій подорожній загортці. В колясі й позаду неї були прив’язані шкіряні міхи з подорожнім добром.

Чоловік розглядав цікаво село і поодинокі садиби, врешті затримав візника біля хати Семена.

- Здоров будь, батьку! - звітався весело. - А чи можна спочити у вас?

- Просимо милості до хати! - ввічливо озвався Семен.

Подорожній зіскочив жваво з коляси і витягнув до Семена руку з таким щирим усміхом, що здавалося, наче стрінув старого незабутнього друга. Семен цікаво приглядався чужій людині. Подорожній мав на собі узористий жабот і високий білий комір. Чорне волосся спливало хвиляста на його плечі, а очі гляділи так поважно, наче б велика мудрість променіла з них. Сиділи в садку. Яблуні пишніли зрілим овочем Темніли ряди слив і довкілля стояло сповнене тишею і ситістю буйної природи.

- Так ви вже довго, як тут поселилися? - спитав гість.

- Від діда. Три покоління прожило тут. Ще з часів, як запорожці розбрелися по Україні. Старий ми козацький рід.

Гість цікавився тими замріяними, наче шлях на обрію часами, випитував про предків і про його життя і пояснював, що кохається понад усе в бувальщині, в старих призабутих оповіданнях і легендах.

Коли Семен розповідав, гість думав, яка коротка людська пам’ять, і як міняються події й постаті минулого в уяві нащадків. Він знав краще Січ, ніж про неї писали вчені люди, він бачив, що навіть життя Опанаса чи Юрка не було таким,