Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

душ і багато часу присвятила тому, щоб за допомогою товстого шару тонального крему і пудри замаскувати татуювання на шиї. Наступним пунктом в її контрольному списку значилося: записатися на пів на сьому ранку до салону краси, що містився у фойє набагато дорожчого готелю. Вона купила ще один світлий парик, цього разу з напівдовгим волоссям і зачіскою «паж», потім їй зробили манікюр, приклеїли накладні червоні нігті поверх її власних обгризених, додали накладні вії і пудру, наклали рум’яна, нанесли губну помаду та іншу липку гидоту. Обійшлося все це приблизно у вісім тисяч крон.

Вона розплатилася кредитною карткою на ім’я Моніки Шоулс, подавши для засвідчення своєї особи англійський паспорт на це ім’я.

Наступною зупинкою був Будинок моди Каміль, що розташовувався на тій самій вулиці за сто п’ятдесят метрів ходи. За годину вона вийшла звідти в чорних чоботях, чорних колготках, пісочного кольору спідниці з відповідною за тоном блузою, в короткій куртці та береті. Всі речі були фірмовими і дорогими. Їх вибір вона довірила продавцеві. Ще вона вибрала собі ексклюзивний шкіряний портфель і маленьку дорожню валізу фірми «Самсонайт». Вершиною всіх придбань стали скромні сережки і простий золотий ланцюжок навколо шиї. З кредитної картки списали ще сорок чотири тисячі крон.

Уперше в житті у Лісбет Саландер також з’явився бюст, який, — коли вона подивилася на себе в дзеркальні двері — змусив її затамувати подих. Бюст був таким самим фальшивим, як і особа Моніки Шоулс. Вона купила його в Копенгагені, у крамниці, де отоварюються трансвестити.

Тепер вона була готова до війни.

На початку десятої Лісбет пройшла два квартали до славного своїми традиціями готелю «Циммерталь», де у неї був замовлений номер на ім’я Моніки Шоулс. Вона дала належні сто крон чайових хлопчикові, що доставив нагору нову сумку, всередину якої Лісбет упхала свою стару спортивну. Номер був невеликим і коштував усього двадцять дві тисячі крон на добу. Лісбет зняла його на одну ніч. Залишившись сама, вона озирнулася. З вікна відкривався чудовий вид на Цюрихське озеро, який її анітрохи не зацікавив. Зате своє віддзеркалення вона роздивлялася аж п’ять хвилин. З рами на неї дивилася абсолютно чужа людина. Білявка Моніка Шоулс, персона з великим бюстом і зачіскою типу «паж», одномоментно мала на обличчі більше косметики, ніж Лісбет Саландер використовувала за місяць. Вона мала… зовсім інший вигляд.

О пів на десяту вона нарешті поснідала в барі готелю двома філіжанками кави та бейглом з варенням. Сніданок коштував їй двісті десять крон.

«Чи вони тут усі божевільні?» — подумала вона.

Близько десятої години Моніка Шоулс поставила філіжанку, відкрила свій мобільний телефон і набрала номер модемного з’єднання на Гаваях. Через три гудки пролунав сигнал: модем підключився. Моніка Шоулс відповіла — набрала код із шести цифр і відправила повідомлення, що містило вказівку запустити програму, яку Лісбет Саландер написала спеціально з цією метою.

В Гонолулу, на анонімній домашній сторінці сервера, формально приписаного до університету, запустилася проста програма. Її єдина функція полягала в тому, щоб надіслати вказівку для запуску іншої програми, на іншому сервері, який у цьому випадку був звичайним комерційним сайтом, що пропонував Інтернет-послуги в Голландії. Завданням цієї третьої програми, у свою чергу, було знайти жорсткий диск, що дзеркально відбував диск Ханса Еріка Веннерстрьома, і взяти на себе керування вже четвертою програмою, що інформувала про рух коштів на його майже трьох тисячах банківських рахунків у всьому світі.

Цікавим для Лісбет був тільки один рахунок. Лісбет Саландер помітила, що Веннерстрьом переглядав його кілька разів на тиждень. Якби він увімкнув комп’ютер і увійшов саме в цей файл, усе було б гаразд. Програма повідомляла про дрібні зміни, яких можна було очікувати, виходячи з того, як звичайно змінювався рахунок протягом попередніх шести місяців. Якби Веннерстрьом протягом найближчих сорока восьми годин підключився і розпорядився про виплату або переміщення грошей з рахунку, програма послужливо відповіла б, що все виконано. Насправді ж зміна відбулася б тільки на відображеному жорсткому диску в Голландії.

Моніка Шоулс вимкнула мобільний телефон тієї миті, коли почула чотири короткі сигнали, що підтверджували запуск програми.

Вона покинула «Циммерталь» і прогулялася через вулицю до банку «Хаузер Генерал», де на 10.00 у неї був запис на прийом до директора Ваґнера. На місце Лісбет прибула за три хвилини до призначеного часу і використала їх для позування перед камерою спостереження, що зняла її, коли вона проходила у відділення з офісами для негласних особистих консультацій.

— Мені потрібна допомога з кількома трансакціями, — сказала Моніка Шоулс бездоганною оксфордською англійською.

Відкриваючи портфель, вона впустила ручку з логотипом готелю «Циммерталь», і директор Ваґнер люб’язно її підняв. Подарувавши йому грайливу усмішку, вона написала в блокноті, що лежав перед нею на столі, номер рахунка.

Директор Ваґнер окинув її поглядом і вирішив, що перед ним — балувана донька якого-небудь боса.

— Йдеться про декілька рахунків у банку «Кроненфельд» на Кайманових островах. Автоматичний трансферт за повторюваними кліринговими кодами.

— Фройлен Шоулс, у вас, зрозуміло, є всі клірингові коди? — спитав він.

— Aber naturlich,[66] — відповіла вона з сильним акцентом, продемонструвавши при цьому, що німецькою оволоділа не більше ніж на шкільному рівні.

Вона почала називати шістнадцятизначні цифрові коди, не заглядаючи в жоден папірець. Директор Ваґнер зрозумів, що в першій половині дня його чекає важка робота, але заради чотирьох відсотків від трансакцій він був ладен відмовитися від ланчу.

Це забрало більше часу, ніж вона гадала. Тільки на початку першої, з деяким відставанням від графіка, Моніка Шоулс вийшла з банку і повернулася до готелю «Циммерталь». Вона показалася біля стійки адміністратора, а потім піднялася до себе в номер і зняла обновки. Латексний бюст вона залишила, але зачіску «паж» замінила на світле волосся до плечей, як у Ірене Нессер. Вона вбралася в більш звичний одяг: черевики на особливо високому підборі, чорні брюки, простий светр і гарну шкіряну куртку зі стокгольмського магазину шкіряного одягу. Потім оглянула себе в дзеркалі. У неї був цілком охайний вигляд, але вона вже більше не була схожою на багату спадкоємицю. Перш ніж покинути номер, Ірена Нессер відібрала частину отриманих облігацій і поклала їх до тонкої папки.

У п’ять хвилин на другу, із запізненням на кілька хвилин, вона ввійшла до банку «Дорфман», розташованого метрів за сімдесят від банку «Хаузер Генерал». Ірене Нессер заздалегідь домовилася про зустріч з директором Хассельманом. Вона вибачилася за запізнення бездоганною німецькою з норвезьким акцентом.

— Жодних проблем, фройлен, — відповів директор Хассельман. — Чим я можу