Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

багато днів, а ми, щасливі, їх не числили. Аж перші жовті листки сповістили близьку осінь.

Небо затягнулося темними хмарами, а дощ безупинно мрячив, примушував бути більше вдома. Я знову взявся до науки. Адже вічно нема нам тут чого робити! Не діждавшись Вільяма О’Гара, треба буде вкінці вертатися до Нью-Йорку.

Якось я вчився у бібліотеці, а Оксана нишпорила поміж книжками. Несподівано випав з книжки пожовклий старий папір, а його зміст нас запаморочив.

Був це тестамент старого Вільяма О’Гара, написаний в день його смерти. Це було в році тисяча вісімсот п’ятдесятому, значить, рівно сто літ тому…

В тестаменті було написано:

«Я, Вільям О’Гара, власник піль і лісів, передам на власність це все тому, хто виконуватиме обов’язки господаря дому впродовж тридцятьох днів і обслуговуватиме моїх померлих приятелів та кревних».

Далі був його підпис і нотаріяльна печатка. Здається, якби ми дізналися, що з’явилася людина з Марса, ми б менше здивувалися. Отже, не знаючи правди, я провів повних тридцять днів з померлими, а та леді Алкуї, білява дівчина, гості і дідусь були тінями живих людей. Мені стало моторошно на саму згадку, те саме було і з Оксаною, хоч вона їх і не бачила. Відчула мій страх.

Але мільйоновий маєток нас манив. Ми зараз вибралися до найближчого села, де власник «ланчонети»[56] дав нам інформацію, кудою йти до містечка. По довгих розшуках ми знайшли нотаря, якому я передав тестамент Вільяма О’Гара.

Копія тестаменту була в його архіві, і він по кількох запитах повірив мені, що я провів у старому домі О’Гара тридцять днів. Від нотаря я дізнався трохи більше про той дивний тестамент і старого дивака О’Гара. Умираючи й не бажаючи нікому записати свого майна, він покликав діда згаданого нотаря і передав йому дивний тестамент. Відтоді кожного року появлялося дивне оголошення в американських ґазетах.

– То це ти той відважний?… О, чоловіче! Як ти з ними витримав?!

– Вони були дуже симпатичні, і я не можу на них нарікати. А втім, я не знав, з ким маю приємність бути знайомим.

– Це твоє щастя! Ти чужинець?

– Так.

– Тому дався зловити, не знаючи правди. Тут було чимало таких сміливців, і ніхто довше одної ночі не видержав. Утікав збожеволілий і в лісах пропадав… – Нотар лукаво всміхнувся. – А признайся, ця леді Алкуї дуже тебе манила?… Не було такого, хто б міг опертися цій опириці, диявольській жінці!..

Недискретне питання в присутності моєї жінки мене спантеличило. Я ніколи їй про леді Алкуї не згадував.

– Ви… про ту… авантурницю?… О ні, вона не мала права навіть до мене приступити… Я й не глянув на неї…

Але я так зашарівся, що, здається, ні нотар, ні жінка мені не повірили. Проте про леді Алкуї Оксана мене ніколи не питала.

Леґенда старого двору

Двір був дуже вже старий. Час вищербив його мармурові колони, а барокові фасади покрив мохом та плісенню. Колись довкола нього простягались поля і ліси, тепер виросли там малі домики невеликого міста.

Останньою власницею цього двору була старша вже панна графівна Христина. Товариські зв’язки, що ще лучили її з аристократичним світом, зовсім урвалися після смерти матері, й відтоді ніхто вже не цікавився ні графівною Христиною, ні її двором. Багаті світлиці припали порохом і стратили свій блиск, а Христині минула в них молодість, що не принесла їй нічого, крім споминів про свій рід.

Христина розуміла, що ніхто з її «сфери» не захоче одружитися з графівною, якій з цілого майна залишився тільки маловартісний двір.

Її називали дивачкою. Була холодна, недоступна, а самітність вирізьбила довкола її уст іронічно-погірдливу усмішку.

Христина любила свій старий двір, де минуле жило ще в сальоні французького ренесансу, в старих ґобеленах і в портретах її предків.

Вечорами, коли місяць кидав ясні смуги на стіни сальону, вона залюбки сідала у фотель і вдивлялась у портрет бабуні Ізабелли, немов хотіла з очей вичитати тайну її життя.

Христина тільки й знала з минулого бабуні, що та закохалася колись у якогось молодика й через нього стратила ціле майно.

Однак горда дама в сніжно-білім криноліні дивилася на внучку холодними очима, а іронічно всміхнені уста залишили для себе тайну її кохання.

На етажерці біля портрету скляний годинник спинився на дванадцятій. Про цей годинник кружляла леґенда, що тільки раз на деякий час годинник опівночі оживає. Це діється тоді, коли в їхньому роді станеться нещастя, або хтось переживає трагедію нещасливого кохання. Тоді старий венеціянський годинник вибиває дванадцяту, а музика починає грати менуета. Пробуджена музикою у скляному годиннику фіґурка маркізи із її пажем танцює менуета.

Годинник цей дістала в дарунку з Венеції прабабуня Мар’яна від свого нареченого. Невдовзі мало відбутися їхнє весілля. Молодий виїхав на деякий час полагодити маєткові справи. Одного дня годинник без жодної причини спинився. Покликали майстрів, але ніхто не міг його направити. Зближався вже день весілля, молодий не приїжджав. Все більше хвилювалася Мар’яна… Вже тільки три дні осталося до весілля… День перед весіллям несподівано прийшла відомість про її нареченого. Він згинув у двобої. Тоді годинник видзвонив дванадцяту, а під звуки музики фіґурка маркізи з пажем почала танцювати менуета.

Останній раз годинник грав менуета – так розказувала двірська челядь – в ту трагічну ніч, коли, дізнавшись про зраду свого любовника, графиня Ізабелла відобрала собі життя.

Очевидно, графівна в леґенду не вірила, а слово «любов» було їй зовсім незнане.

Тільки деколи, тоді, як у саду цвів жасмин, а здалека доходила тужлива мелодія, щось бунтувалось у ній. У таку ніч вона, сп’яніла від пахощів жасмину й музики, мріяла про кохання. Це сусід Мирон грав на скрипку та непокоїв її серце.

Але вранці вона, вже зовсім зрівноважена, на привітання Мирона відповідала холодним «добрий день», розуміючи, що було б безцільно кохати на десять літ молодшого хлопця – звичайного скрипаля.

Графівні, якій життя нічого не дало, можна було хоч мріяти. Вона мріяла про чудову кринолінову сукню її бабуні й ще про когось, зовсім їй незнайомого, когось такого, що його очі нагадували б очі скрипаля Мирона.

* * *

Здається, в житті графівни ніколи б нічого й не змінилось, якби не химерний жарт долі. Цим жартом долі був лист із Америки від сестри мами, а її тітки, пані Александри.

Христина знала, що в Америці живе її тітка й що покійна мати довший час сподівалась на допомогу сестри, щоб відкупити продане бабунею майно. Однак листи