Мирослава Горностаєва - Астальдо

Кінні вивідачі розсипалися по пустельному берегу. Нолофінвіон виїхав на узвишшя і подивився через пролив, на Араман. І не побачив нічого, окрім туману.

— З того часу, як ви прийшли в Ендоре, — почув він тихий голос зброєносця, — західний берег укрився туманом, немов завісою. Звідти не було жодного корабля, і туди не допливав жоден з кораблів Фалатрім.

— Схоже, що за нами зачинили двері, - гіркувато всміхнувся Фіндекано, — мій зброєносцю, ви вже не зневажаєте Нолдор, проклятих Богами і судьбою?

— Мені пече це так, як і вам, — озвалася Еріен, — коли ми станемо одним і духом, і тілом, тавро вигнанців відзначить і мою душу. Легко кохати безгрішного Айну, та я навчилася любити Нолдо, проклятого Богами… Щоправда, це трохи не коштувало йому життя…

— Я не говорив про це Ласселанте…

— Але я отримала листа з Гімрінгу — перед вашим приїздом до Егларесту.

Еріен вийняла зі шкіряної сумочки невеличкий аркуш, складений вчетверо.

— Ваш друг, — сказала, — був таким люб’язним, що прислав з листом вістового, не довіривши його мандрівному Еdel.

«Панно князівно, — прочитав Фіндекано слова, написані знайомою рукою, — Вам шле вітання Маедрос Феанорінг, князь Гімрінгу. Мені відомо, що Фінгон, князь Дор-Ломіну, незабаром прибуде до Вашого дядька на перемовини. Я знаю, що Ви повернули йому персня, знаю і чому повернули… Але Ви мусите зрозуміти — вина в тому, що сталося в Альквалонде, тільки моя. Фінгон рятував моє життя, можливо — надаремне. Навіть Моргот визнавав, що з мене ніколи не вийде нічого корисного, а лише самий клопіт.

Мила панно, Астальдо трохи не вирушив до чертогів Судді, охоплений чорною тугою. Його сила духу неймовірна — те, що він страждає, помітив лише зброєносець Ант. Брат видужав, але не зміг забути Вас: він носить на серці Вашого перстеника, а Ваш образ — в своїй душі.

Я знаю, що Ваш родич побував у Нарготронді і дізнався всієї правди про біди Нолдор. Він знайшов в собі сили зрозуміти, то може і Ви… Ми, Нолдор з Валінору, горді до безумства — мій брат ніколи не всміхнеться до Вас першим. Але я прошу Вас — пощадіть його… Я ніколи не просив пощади, і зневажаю жалість, однак нині прошу не за себе. Я знаю, що Ви є розумнішою за дів з Доріату, яким втішене самолюбство заміняє кохання.

З повагою — Маедрос з Гімрінгу, який був вашим добрим приятелем під час Дагор Аглареб.

— Майтімо не повинен був… — вирвалося у Фіндекано, — то це через нього ти терпіла мою жорстокість?

— Я носила цього листа на серці, - мовила Еріен, — і перечитувала щовечора. Він гоїв мою душу, зранену крижаним поглядом коханого, якого я відштовхнула.

— Він зробив нам срібні персні, то хай же зробить і золоті…

— О, нехай…

Фіндекано ще раз подивився на туманну завісу, котра укрила Аман Благословенний, і мовив до Моретінде:

— Рушаймо, конику… Пізно сумувати.

Моретінде пирхнув, погоджуючись. Валінорський вороний вже звик до Ендоре і не бажав собі іншої долі.

Десь на шостий день стояння біля Дренгісту невеличкого війська Фіндекано, до табору примчались з північного боку заливу вивідачі на змилених конях.

— Орки! — видихнув Синьагіл, зіслизаючи на землю перед своїм cano, — йдуть сюди, в обхід затоки!

— Отже — на Дор-Ломін, — мовив Фіндекано, — скільки тварей?

— Вдвічі більше, — озвався другий вивідач, Елеммакіл, — по двоє на кожного Ельда.

— Впораємося, — кинув Фіндекано, — вони вас не завважили?

— Ні…

— Сурми, Алмареа! — мовив Фіндекано до приятеля, котрий сяйнув усміхом в передчутті битви, — підіймай кіннотників!

Він розділив своє воїнство на два загони, і командувати другим загоном призначив Синьагіла. Орки могли пройти сюди єдиним шляхом — огинаючи затоку. Кіннота мала заатакувати їх ще на марші, не давши розвернути стрій. Заатакувати з двох боків одночасно.

Був, звісно ризик, що орки не повернуть на Дор-Ломін, а вирушать далі, до Віньямару. На цей випадок Фіндекано зоставив на березі Дренгісту кілька відчайдухів, котрі мали заманити тварей саме до цього проходу.

— Тільки не дуже грайтесь, — попередив Фіндекано Алмареа, якому і доручив цю небезпечну справу, — Синьагіл говорив, що у них, нібито, немає лучників, і вовчих вершників він теж не бачив — сама тяжкозбройна піхота. Але все одно — стережіться.

— Авжеж, — мовив Алмареа бадьоро, — ми зладнаємо.

Тварі охочіше мандрували вночі, аніж вдень, тому біля місця засідки з’явилися вранці наступного дня. Пагорби зустріли їх тишею і пташиним співом. Передові — молодняк в шкіряних нагрудниках, обшитих залізними бляшками, раптово зупинились, вражені побаченим.

Просто на березі заливу стояло гарнесеньке біле шатро. Біля нього потягували з кухликів якийсь напій кілька квенів. Один з них награвав на довгій свистілці. Весело тріскотіло вогнище. Квени насмішкувато роздивлялися прибулих, навіть не полишивши кухлів. Зброї при них не було видно.

— У нас гості, Мірімоне! — сказав високий квен з нахабнючими світлими очима, — вони втомились, напевне.

— Ми можемо запропонувати їм перепочинок, — лагідно мовив другий, — і філіжаночку quenilas…

— О, а тоді — приємна розмова і музикування. Ви на чому граєте, панове? Арфа, флейта? Може — віола?

Командуючий орками в залізному обладунку і в шоломі з шишаком, який пишався начищеними високими чобітьми, аж трохи очманів від такого нахабства. Це був досвідчений вояк, якому воля Хазяїна Вовкулаків дарувала довге життя. Здоровань пам’ятав першу війну в Белеріанді, і знав з досвіду, що квени добре б’ються, але тільки тоді, коли їх затиснути в кут.

Ці квени, котрі з’явилися тут нещодавно, були іншими — лютими і нещадними мов шершні. Вони нападали першими, чого ніколи не робили срібноволосі, вони билися холоднокровно і виважено, вони ніколи не здавалися в полон з власної волі — Мелькор, Хазяїн Орків, котрий знову оселився в північній твердині, щедро винагороджував за кожного заморського квена, якого вдавалося живим довезти до Ангбанду, але мало кому доводилося отримати цю винагороду, а найголовніше — вони не знали страху, і вмирали з зневажливим усміхом на вустах.

Біля білого шатра сиділи саме такі квени — квени з-за моря. Командир орків хотів їх порахувати, але збився з рахунку на третьому… Його вістовий, мала волохата проноза, показав п’ять розчепірених пальців, за що і отримав по шиї — не буде дуже розумним.

— Алмареа, а може вони співають? — озвався ще один з квенів, — о, давайте зведемося на ноги і привітаємо гостей ніжною піснею…

Квени легко підхопилися з розстелених плащів. Ватаг орків лихоманково мислив — ця компанія є неозброєною, отже відпочиває тут, а не стереже заставу. Наказ ватагові був цілком визначений — він неначе