Рей Бредбері - Трилогія смерті

Крамлі зі свого порога аж уперед похилився.

Констанс, уже тонучи в напливі сну, відповіла:

— …священик. Сердешний каліка. Його закидали. Студія налізла, засипала. Крову баптистерії. Тіла, о Боже, тіла скрізь. Бідний дур…

— Ти про священика, з церкви Святого Себастьяна?

— Авжеж, авжеж. Бідолаха. Усі бідолахи, — бурмотіла Констанс. — Бідолашний Арбі, той сумний, дурний геній. Бідолаха Слоун. Бідолашна його дружина, Емілі Слоун. І що вона сказала того вечора? Що житиме вічно. Хлопче! Який то сюрприз: прокинутися ніде! Бідна Емілі. Бідний Голігок-Гаус. Бідолашна я.

— Бідний хто-що? Повтори!

— Гол… — голос Констанс поплив, гублячи виразність. — …лі… ок… Гаус…

Та й заснула.

— Голігок-Гаус? — промимрив я. — Немає фільму з такою назвою.

— Та ні, — сказав Крамлі, заходячи до кімнати. — Не фільм. Ось, глянь.

Він сягнув рукою під журнальний столик і видобув телефонний довідник, тоді погортав сторінки. Простежив пальцем до низу сторінки й прочитав уголос:

— Санаторій «Голігок-Гаус». Це за півквартала через дорогу й за півквартала на північ від католицької церкви Святого Себастьяна, чи ж не так?

Крамлі низько схилився до її вуха.

— Констанс, — мовив він. — «Голігок-Гаус». Хто там?

Констанс застогнала, заплющила очі й відвернулася. І вже до стіни зронила кілька останніх слів про одну ніч, що була дуже давно.

— …збиралася жити вічно… небагато ж вона знала… бідолашні всі… бідний Арбі… бідний священик… бідний дур…

Крамлі випростався, бурмочучи:

— Чорт. Прокляття. Авжеж. «Голігок-Гаус». Та це ж паличкою докинути від…

— … Святого Себастьяна, — договорив я за нього. — І звідки, — додав я, — у мене таке передчуття, що ти мене потягнеш туди?

59

— Ти, — звернувся до мене Крамлі за сніданком, — з лиця мов закипіла смерть! А ти, — він показав своїм намащеним тостом на Констанс, — мов сама Справедливість без Милосердя!

— А я на що схожий? — поцікавився Генрі.

— Щось я тебе не бачу.

— Уява! — мовив сліпий.

— Геть одежу! — вигукнула Констанс ошелешено, от ніби читала з дошки ідіотських висловів. — Пора поплавати. Мій дім!

То ми й відвезли Констанс додому.

А там додзвонився до мене Фріц.

— То в тебе що: середина до мого фільму, — закричав він, — а чи початок? Наразі нам потрібна переробка Нагірної Проповіді!

— Та невже ж її треба переробляти? — заволав я.

— А ти перечитував її останнім часом? — Фріц і по телефону спромігся змавпувати Крамлі, як той вискубує собі останні пасемця чуприни. — Утни це! А тоді напиши суцільну оповідь для всього цього клятенного фільму, аби перекрити всі вирви, прищики й огузко-сідничні паністари нашого епосу. Чи перечитував ти Біблію останнім часом?

— Та потрошку.

Фріц примудрився вискубнути ще декілька волосин.

— То пройдись!

— Пройтись?!

— Пробіжись по сторінках. І будь на студії о п’ятій нуль-нуль — із такою проповіддю, щоб у мене шкарпетки позлітали. І з загальною оповіддю! З такою-розтакою, щоб Орсон Беле від неї у свої мешти нацюняв! Твій Unterseebootkapitan віддає тобі наказ: Занурення!

Та й сам напівзанурився, клацнувши апаратом.

— Геть шкаматки! — сказала Констанс, усе ще не розбуркавшись. — Усі у воду!

І ми попливли. Я намагався не відставати від Констанс, але там, за буруном, покликали її тюлені-котики та й понесли геть-геть.

— О Боже! — мовив Генрі, засівши у воді не вельми глибоко, аби хвиля хлюпала не вище пупа. — Маю першу купіль за стільки літ!

До другої години ми видудлили п’ять пляшок шампану й ураз ощасливилися, майже.

А тоді якось я вмостився — та й написав свою Нагірну Проповідь і зачитав товариству під хлюпіт хвиль.

Коли ж я змовк, Констанс тихо запитала:

— І де б мені записатися до недільної школи?

— Ісус, — мовив сліпий Генрі, — запишався б такою проповіддю!

— А я нарікаю тебе, — Крамлі линув шампану мені у вухо, — генієм!

— Отуди до дідька, — скромно лайнувся я.

Я знову зайшов до оселі й належним чином завіз Йосипа з Марією у Вифлеєм, пошикував царів-волхвів, посадив Дитя на оберемок сіна, аби худоба видивлялася на Нього й очам своїм не вірила, і якраз посередині верблюдячих караванів, дивних зір і чудесних народин я вчув за спиною в себе голос Крамлі:

— Бідний дурний священик.

І набрав довідку.

— Голлівуд? — запитав він. — Церква Святого Себастьяна?

60

О третій тридцять Крамлі висадив мене біля Св. Себастьяна.

Він пильно вгледівся в моє обличчя й побачив не тільки мою голову, а й що в тому черепочку вариться.

— Припини це! — звелів він. — Вигляд у тебе, як у дурного віслюка, що має себе за великого розумаку чи за повітряного акробата в цирку. А це означає: ти спіткнешся, а я полечу з енного поверху вниз!

— Крамлі!

— Боже Всемогутній! Після тих опівнічних перегонів попід костомахами та попід муром, та з тим вічно хованим-перехованнм Роєм, та зі сліпим Генрі, що навсібіч молотить повітря своїм ціпком, відганяючи лихих духів, та з Констанцією, яка й цієї ночі чи не перепудиться й примчить, щоб викрасти мою домашню аптечку… Це я придумав завезти тебе сюди! Але ж наразі ти стовбичиш отут, мов який високоінтелектуальний блазень, котрий намислив, що наймудріше — стрибнути зі скелі в безодню!

— Бідолашний святий чоловік. Бідний дурень. Сердешний священик! — відказав я.

— Ой ні, тільки не це!

І Крамлі здимів собі.

61

Я побрів церквою, що розмірами була невеличка, але вся аж яріла від окрас. Тоді задивився на вівтар, куди вгатили не менше п’яти мільйонів, у перерахунку на долари, золота-срібла. Якби статую Ісуса Христа, що височіла в центрі, та переплавити на матеріали, з яких її зліпили, то на це багатство можна було б закупити половину монетного двору США. Саме тієї хвилини, коли я вкляк, засліплений сяйвом, що лилося з того хреста, за моєю спиною пролунав голос отця Келлі.

— Це ви і є той самий сценарист, котрий телефонував, що прийде з проблемою? — він тихо запитав від лавок для парафіян.

А я встиг перевести погляд на неймовірно яскравий вівтар.

— Певне, отче, ви маєте чимало багатих парафіян? — запитав я. «Арбутнота, наприклад», — подумалось мені.

— Ба ні, це порожня церква порожніх часів, — отець Келлі переходом доплуганив до мене й простяг велике ручисько. Був він справжнім велетнем: футів шість і ще й дюймів п’ять зросту, та з мускулатурою атлета. — Нам пощастило на кількох таких парафіян, у яких постійні негаразди з совістю. Вони просто силоміць змушують церкву брати їхні гроші.

— Ваша правда, отче.

— Та ліпше взяти закляте золото, а то ще Бог покарає, — засміявся священик. — Звісно, це негарно — брати гроші від затятих грішників, але хай