Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

ну, йому згадався мультфільм Волта Диснея, який він бачив у дитинстві, щось про природу. Йому запам’ятався один епізод, де на весь екран показали тюльпан, і квітка була такою красивою, що дух перехоплювало. І раптом камера від’їжджає та показує глядачеві ціле поле квітів. Від того видива щелепа відвисала. Воно спричиняло сенсорне перевантаження, якийсь внутрішній запобіжник пихкав димом, і накривалася вся система. То було вже занадто. І точно такою ж здавалася ця подорож. Шойо стояло пусткою, та до цього можна було призвичаїтися. Однак ту ж картину він спостерігав і в Макнебі, Тексаркані та Спенсервіллі. Ардмор зовсім згорів. Нік ішов на північ трасою 81 і дорогою бачив тільки оленів. Двічі йому траплялися ознаки живих людей — попіл від багаття, якому було днів зо два, і труп оленя, якого застрелили й акуратно розібрали. А от людей він не бачив. І цього могло вистачити, щоб скособочився мозок, бо до нього поступово доходила всеосяжність катаклізму. Він захопив не тільки Шойо, Макнеб чи Тексаркану, а й усю Америку. Країна скидалася на бляшанку з кількома недоїденими, зіщуленими горошинами на дні. І за межами Америки був іще весь світ. Від думки про це в Ніка паморочилось у голові. Щоб не зблювати, він вирішив про це не думати.

Натомість Нік схилився над дорожнім атласом. Можливо, якщо вони котитимуться далі, дорогою до Небраски ще когось підберуть (або ж самі до когось пристануть, якщо трапиться більша компанія), як сніжка, що котиться з гори та перетворюється на велику білу кулю. Після Небраски можна буде рушити й далі. Вони мов потрапили до квесту без об’єкта, який потрібно добути. Ні Граалю, ні меча, загнаного в ковадло.

«У Канзасі повернемо на північний схід. Зріжемо шлях», — подумав Нік. Траса 35 доведе їх до близнюка 81-ї, і тією дорогою вони доїдуть до Сведехолма, штат Небраска, де під ідеально прямим кутом її перетне траса 92. Ще одне шосе, траса 30, з’єднає обидві дороги. Наче гіпотенуза прямокутного трикутника. І десь у тому трикутнику лежали землі з його сновидінь.

Думка про це сповнила його дивним, однак приємним збудженням.

Щось ворухнулось у верхньому полі його зору, і Нік підвів очі. Том сидів і тер очі кулаками. Він позіхнув, і нижня половина обличчя зникла, перетворившись на провалля. Нік усміхнувся йому, і той усміхнувся у відповідь.

— Сьодні ще покатаємося? — запитав Том, і Нік ствердно кивнув. — Це добре. Боже, мені так подобається кататись… Ой, ще й як! От би ніколи не спинятися!

Нік відклав атлас. «Хтозна… Може, твоє бажання й здійсниться», — подумав він.

———

Того ранку вони завернули на схід і пообідали на перехресті неподалік від кордону Оклахоми й Канзасу. Було 7 липня, і стояла страшна спека.

Незадовго до зупинки на обід Том різко загальмував. Він дивився на знак на трубі, всадженій у цемент, що наполовину стирчала з м’якої землі на узбіччі. Нік поглянув на напис: «ВИ ПОЛИШАЄТЕ МЕЖІ ОКРУГУ ГАРПЕР, ШТАТ ОКЛАХОМА. ВІТАЄМО В ОКРУЗІ ВУДС, ШТАТ ОКЛАХОМА».

— Я знаю, що там написано, — сказав Том, і, якби Нік міг чути, його б насмішила й розчулила мова товариша, бо Том заговорив декламаторським тоном, гучним і пронизливим: «Ви їдете з округу Гарпер. Попереду округ Вудс».

Він розвернувся до Ніка.

— Містере, хочте, щось розкажу?

Той кивнув.

— Том Каллен ніколи в житті не виходив з округу Гарпер. Боже-Боже, тіко не Том. Та якось татко привіз мене сюда й показав цього знака. Сказав, що, як зловить мене на тому боці, випише такого прочухана, що дупця відпаде. Надіюсь, він нас не пійма в тому Вудсі. А ви що думаєте?

Нік упевнено похитав головою.

— А Канзас-Сіті десь в окрузі Вудс?

Нік похитав головою.

— Але ми спершу до Вудсу, а тоді вже поцурликаємо дальше, так?

Цього разу — кивок.

У Тома засвітилися очі.

— А це світ?

Цього Нік не зрозумів. Він насупився… звів брови… знизав плечима.

— Світ. Містере, є таке місце, — сказав Том. — Ми їдемо у світ? — Він завагався, а тоді серйозно спитав: — Світ називають Вудсом?

Нік повільно кивнув.

— Окей, — мовив Том.

Він іще раз поглянув на знак, витер сльозу з правого ока та заскочив на велосипед.

— Гаразд, поїхали.

Не зронивши ні слова, він перетнув межу округу, і Нік рушив за ним.

———

Вони опинилися в Канзасі ще до того, як зовсім стемніло. Після вечері Том спохмурнів: він стомився й захотів погратися з гаражем. Подивитися телевізор. У нього боліли сідниці, і на сьогодні кататися йому розхотілося. Він не розумів, що таке кордон штату, тому, на відміну від Ніка, не зрадів, коли вони проминули ще один знак: «ВІТАЄМО В КАНЗАСІ» — повідомляв напис. Тоді вже так стемніло, що білі літери примарно зависли в повітрі над коричневим знаком.

Вони проїхали ще чверть милі та зробили зупинку під водонапірною вежею, яка стояла на довгих сталевих опорах, що уподібнювало її до марсіан із роману Герберта Веллса. Том заснув, щойно заповз у спальник. Нік іще трохи посидів, спостерігаючи, як загоряються зорі. Земля вкрилася непорушною чорнотою. Незадовго до того, як він сам ліг спати, на паркан, що стояв неподалік, сів ворон. Нікові здалося, що птах спостерігає за ним. Чорні оченята облямовували криваві півкола — то були відблиски помаранчевого літнього місяця, що безгучно злинув над обрієм. Щось у тому птахові не сподобалося Нікові. Йому стало ніяково. Він намацав велику грудку землі й пожбурив нею у ворона. Птах затріпотів крилами, пронизав його злим поглядом і розчинився в темряві.

Тієї ночі йому наснився безликий чоловік — він стояв на високому даху, простягши руки до сходу. На зміну цьому видінню прийшло поле високої, вищої за людський зріст кукурудзи та звуки музики. Тільки цього разу Нік знав, що то музика, і творили її струни гітари. Прокинувся він на світанку — сечовий міхур болюче роздувся, а у вухах звучали її слова: «Матінка Ебіґейл — отак мене звати… Приходь, молодче, завжди рада».

———

Пізніше, близько обіду, вони спинилися на трасі 160 посеред округу Команчі та вражено спостерігали за невеликим стадом американських бізонів. Тварин було з дюжину, і вони спокійно переходили з одного боку дороги на другий та скубли траву. З північного боку траси стояла загорожа з колючого дроту, та бізони її завалили.

— Хто це? — злякано спитав Том. — Це не корови!

Через те