Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Розділ 65. Паростки правди

Я здійняла брови. Поговорити? 

 – Я б залюбки, – сказала я, схиляючи голову. – Це ти тікаєш від мене, як від чуми. 

Щелепа Ардена стиснулася, і він зробив до мене кілька кроків. На пальцях його блукали одинокі іскри, а долоні то стискалися в кулаки, то розтискалися знову. Долоні його виглядали так, наче він одягнув чорні рукавички – і все через прокляття, що вже не спліталося отруйними лозами, а захоплювало всю шкіру. 

Дивом воно ще не заполонило все обличчя – ледве торкалося очей та брів, підступало до губ, зробивши їх дещо синюшними. Але в усьому іншому лице Ардена було бліде, як в мерця. 

Він наблизився до мене вже так, що наші носи майже перетиналися. Підхопив мою долоню – руки його були неприродно гарячі – та підніс її до своїх грудей. Поклав на саме серце – я чула, як воно гупало відчайдушно під сорочкою та розстібнутим камзолом. 

– Пробач мені, – гарячково прошепотів Арден. Він прикрив очі, наче навіть тьмяне світло в коридорі було для нього надто яскравим. – Пробач мені, Марі. Я думав… думав, що впораюся сам. Що захищу тебе. 

Вже по моїм долоням пробігли іскри – не чарів, а статичної електрики від самого тільки дотику. Ноги стали ватяними, і вони б підігнулися – якби тільки не розуміння, що тоді я дійсно впаду. Арден зараз був точно не у тому стані, аби мене підхоплювати. 

– Ти можеш розповісти мені зараз, – запропонувала я тихо. Стіни навколо нас наче звузилися – ми вже не стояли у широкому коридорі, за кільканадцять метрів від Арденової розгніваної матері, що могла кинутися його шукати будь-якої миті. 

Ні, ми стояли зовсім самі, у маленькому потаємному просторі. А тоді Арден відвів мою долоню від своїх грудей та переплів наші пальці. 

– Так, – гірко видушив він, а тоді ступив кілька різких кроків геть з коридору. – Не тут. 

Він говорив відривчасто, коротко – але й ці слова забирали левову частку його сил. Я не стала сперечатися. 

Арден, попри те, що не повертався до замку десятками років, здавалося, знав його, як свої п’ять пальців – він впевнено звернув у якусь таємну схованку під сходами, якої я не помічала тижнями, а тоді завернув на вузькі гвинтові сходи, тягнучи нас донизу. 

– Куди ми йдемо? – не змогла стриматися від запитання я, коли вже зовсім припинила впізнавати стіни. 

Маленькі віконця, що виднілися десь далеко вгорі, поступово щезали з кожним прольотом, що ви спускалися вниз – ми вже були десь у підвалах. У тій їхній частині, що мені не доводилося бачити раніше. 

– Святилище. Серце Зимового замку. 

Арден зупинився перед високими дверима, що більше нагадували ковані ворота. Вони виглядали такими старими, іржавими та важкими, що я серйозно засумнівалася, чи зможе Арден відчинити їх – у такому-то стані. Та не встигла я навіть запропонувати свою допомогу, як він обережно поклав долоню на виїмку, що ховалася в тінях, і двері скрипнули, потрохи відчиняючись. 

Зсередини, на диво, полилася тонка смужка розсіяного сяйва – вона впала мені на ноги та почала підійматися, коли двері прочинилися ширше. Світло було точно не від сонця – надто помаранчеве. Тьмяне, але не зовсім вже й слабке. 

Я зиркнула на Ардена – і ледь не відступила. Щойно це світло потрапило на лице і руки чоловіка, вони наче перевтілилися: на кілька митей я помітила того Ардена, що тільки прибув до Зимового замку – з блідою, але ще не зовсім хворою шкірою. Без жодних слідів прокляття. 

Але варто йому було відступити у тінь, як все повернулося – і чоловік навіть похитнувся, наче його відпустили руки, що до того підтримували. Я без слів підставила Арденові плече та штовхнула важкі двері, аби вони відчинилися ширше. 

Ми обидва вступили у залу водночас – і тоді обидва спинилися, захоплені побаченим видовищем. 

Тут точно не обійшлося без магії – бо інакше я й уявити не могла, як така величезна кімната, з цими високими склепіннями, стінами, що губилися далеко в тінях, могла взагалі вміститися у замку. Та найбільше вражало не це – а дракони, що примостилися з обох боків до нас. 

Я спершу навіть зашпорталася і ледь не впала – а тільки за мить збагнула, що дракони не справжні. Це були статуї, виточені з мармуру і смарагдового каменю якоюсь надзвичайно майстерною рукою. І виглядали вони як справжні через ще одну деталь – у напіврозкритих пащеках із блискучими, гострими зубами, горів вогонь. 

Він був ще слабкий, але наче потрохи розгорявся, і саме він освітлював кімнату помаранчевим сяйвом, що все кружляло на стінах і сходилося на величезних лапах у протилежному куточку зали. 

 – Що це? 

Що це… о це… це… 

Я запитала пошепки, але луна від голосу прокотилася кам’яними покоями й загубилася десь між стінами. Я злякано розширила очі – кожне відлуння звучало вже не так, як попереднє – наче це не мій голос відбивався від стін, а якісь інші люди, загублені у старих лабіринтах, підхоплювали чужі слова. 

Арден приклав палець до своїх губ, наказуючи повчати, а тоді зачинив за собою двері. В ту ж мить на залу опустилася така цілковита тиша, якої мені не доводилося чути майже ніколи. Востаннє – коли я пробудила Аодхана, у тій дивній печері, де роками зберігалося яйце дракона. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍