Джеймс С. А. Корі - Пробудження Левіафана

– Ми вже не про генерала Себастьян говоримо, чи не так?

– Забудь все, що я казав. Що мені ще потрібно знати?

– Є вірогідність того, що «Синій Марс» спробує зірвати вашу презентацію. Клакери і плакати, без зброї. Капітан Шаддід закрила декількох «Синіх..», але хтось міг і вислизнути.

– Добре.

– У розкладі інтерв’ю з двома політичними локальними ЗМІ і новим медіа з офісом на Європі. Журналісти з Європи, ймовірно, питатимуть про станцію Андерсон.

– Гаразд. Є новини з Венери?

– Щось там внизу відбувається, – відповів секретар.

– Значить, воно не мертве.

– Мабуть, ні, сер.

– Чудово, – сказав він з гіркотою.

Пані та панове, ми стоїмо на роздоріжжі. По одну руку дуже реалістична загроза взаємної анігіляції, а по іншу…

А по іншу – жахіття з Венери, що готується виповзти з гравітаційного колодязя і пожерти вас уві сні. Я маю живий зразок, який є вашим найкращою, якщо не єдиною, надією розділити її наміри і можливості, і яку я заховав так далеко, що просто так з наскоку вам її не відібрати. Це єдина причина, з якої ви мене вислухаєте першим. То як щодо уваги?

Секретарів термінал теленькнув, і вона подивилася на екран.

– Це капітан Голден, сер.

– Мені варто?..

– Буде найкраще, якщо він відчуватиме себе частиною зусиль, сер. У нього є схильність записувати аматорські прес-релізи.

– Чудово. Давайте його сюди.

Тижні, які минули з розділення астероїда на частини в густій атмосфері Венери, пішли Джиму на користь, хоча тривале перебування під високим прискоренням, як от коли «Росінант» переслідував Ерос, мало відтерміновані ефекти. Розірвані капіляри у склері чоловіка зажили; шрами після тиску під очима і позаду шиї зникли. Лише невелике колихання тоді, коли він ходив, казало про заглиблений біль у суглобах, хрящі поволеньки повертали собі природну форму. Шкандиба прискорення – так вони звали її в ті часи, коли Фред був іншою людиною.

– Привіт, – перший мовив Голден, – виглядаєте красиво. Бачили останні новини з Венери? Кристалічні вежі заввишки два кілометри. Як думаєте, що це?

– Твоя невдача? – запропонував варіант Фред, тримаючись дружнього тону. – Ти міг би сказати Міллеру повернути на Сонце.

– Ага, тому що кристалічні вежі заввишки два кілометри, що випирають із Сонця, взагалі б не виглядали кріпово? – відбився капітан. – Це полуниці?

– Пригощайся, – Джонсон не міг нічого взяти до рота з самого ранку.

– Тож, – сказав Голден з набитим ягодами ротом, – вони справді хочуть мене засудити за це? Одностороння передача всіх мінеральних ресурсів і прав на видобуток на цілій планеті по відкритому радіоканалу?

– Ага.

– Я можу здогадуватися, що люди, які вже володіють цими правами, можливо, засудять тебе, – сказав Фред, – якщо вдасться таких відшукати.

– Можете мені в цьому допомогти?

– Я буду свідчити про моральні якості підсудного, – відповів Джонсон, – я взагалі-то не пишу законів.

– Тоді що ви всі взагалі тут робите? Чи не може тут бути чогось типу амністії? Ми добули протомолекулу, відслідкували Жулі Мао на Еросі, розбили «Протоґен» та врятували Землю.

– Ви врятували Землю?

– Ми допомагали, – відповів Голден, але в голосі з’явилася легка похмурість. Смерть Міллера продовжувала його турбувати. Фред розумів, як воно. – Це були спільні зусилля.

Фредова секретар прочистила горло і поглядом показала на двері. Їм скоро йти.

– Я зроблю, що зможу, – мовив Фред, – в мене є про що турбуватися, але я зроблю, що зможу.

– І Марс не повинен претендувати на «Росі». Права на врятоване майно кажуть, що він тепер мій.

– Вони так вважатимуть, але я зроблю все, що зможу.

– Ви вже це казали.

– Це все, що я можу зробити.

– І ви їм про нього розкажете? Про Міллера. Він заслужив пару слів.

– Белтер, який зі своєї власної волі повернувся на Ерос, щоб урятувати Землю? Ти, з біса, правий, я їм про це доповім.

– Не «белтер». Він. Джозефус Алоїзус Міллер.

Голден перестав жувати безкоштовну полуницю. Фред схрестив руки.

– Ти ж читав досьє, – сказав Фред.

– Угу. Ну, настільки добре я його не знав.

– Як і будь-хто ще, – Джонсон пом’якшив тон. – Я розумію, це нелегко, але нам не потрібна справжня людина зі складним життям. Нам потрібен символ Поясу. Ікона.

– Сер, – озвалася секретар, – нам справді вже час іти.

– Ось так ми до цього й дійшли, – сказав Джим, – ікони. Символи. Люди без імен. Всі ці науковці «Протоґену» думали про біомасу і населення. Не Мері, яка працювала у постачанні, а у вільний час вирощувала квіти. Ніхто з них її не вбивав.

– Вважаєш, вони б не змогли?

– Я вважаю, що як вони мали б це зробити, то повинні були знати її ім’я. Імена їх усіх. І ви забагато завинили Міллеру для того, аби зробити з нього когось, ким він не був.

Фред засміявся, бо утриматись вже не міг.

– Капітане, якщо ви вважаєте, що я повинен змінити звернення до мирної конференції так, щоби то став не благородний белтер, що віддав себе в жертву, рятуючи Землю, якщо ви вважаєте, що я маю сказати щось типу: «Нам пощастило мати під рукою колишнього копа з суїцидальним ухилом» – то ви розумієтеся на процесі менше, аніж я сподівався. Міллерова самопожертва – це інструмент, і я хочу його використати.

– Навіть якщо це зробить його безособовим, – сказав Голден, – навіть якщо це зробить його тим, ким він ні разу не був?

Джим насупився, і щось блиснуло в його очах. Розвага. Спогади.

– Він же був карлючкою в сраці, чи не так? – запитав він.

– Якби Господь і тридцять його ангелів з’явилися голими зі словами «секс – це добре» – то він і з них зробив би депресивне видиво.

– Він був доброю людиною, – відповів капітан.

– Він не був, – наголосив Джонсон, – але він робив свою роботу, а мені тепер треба йти робити свою.

– Задайте їм прочуханки. І амністія. Продовжуйте говорити про амністію.

Фред пішов по коридору з заокругленням, і за ним одразу йшла секретар. Конференц-зал був задуманий для менших заходів. Сильно менших. Вчені з царини гідропоніки, забрані від чоловіків, жінок і дітей, аби напитися і